Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

Керім усміхнувся своєю приємною посмішкою, а його товариш суворо прикрикнув:

— Руки назад, урусе! — і скрутив їх міцно.

Вони допомогли йому сісти на коня і рушили понад берегом моря на захід сонця.

Тим часом у Лубнах життя текло, як і раніш, буденно, одноманітно: люди вставали до сходу сонця, порали худобу та іншу живність, по неділях та святах ішли до церкви, їхали в поле — жали, косили, звозили на стодоли врожай, поспішали до чинбарень, броварень, млинів, кузень та виконували десятки інших робіт, без яких немислиме впорядковане людське життя.

В господарстві Хуржиків теж усе йшло, як і раніш. Параска затоплювала вдосвіта піч, варила сніданок та обід, гріла баняки окропу для прання, замішувала й запарювала в цебрах щось їстівне для худоби, птиці та свиней. Катря доїла корів, а Василь годував усе, що мукало, мекало, бекало, кувікало, іржало та квоктало.

Господарство було велике і роботи вистачало всім.

Однак попри цю зовнішню і видиму сторону життя була сторона і внутрішня, невидима сторонньому окові або майже невидима.

Катря кожну мить відчувала на собі пильний, доскіпливий, але люблячий, ласкавий Василів погляд. Спочатку вона боялася хлопця, уникала зустрічі з ним наодинці, та згодом зрозуміла, що звідси ніяка небезпека їй не загрожує. Хлопець по-справжньому покохав її і ладен був виконати першу-ліпшу її забаганку. Після свого невдалого освідчення, отримавши одкоша від дівчини, він надовго втратив рішучість, а після смерті матері замкнувся в собі, уникав і Параски, і Катрі, сумував, а то й плакав нишком, ховаючись із своїми слізьми, щоб ніхто не бачив і не чув. Та минали дні й тижні, і Катря знову почала помічати, як Василь з якоюсь затаєною журбою поглядає на неї, намагається потрапити їй на очі, виконує за неї якусь частку її роботи, щоб їй легше було. Однак приставати до дівчини чи знову напрямець сказати їй про свої почуття не наважувався.

Та тривало так не довго. Одного разу, в неділю, коли Параска пішла до церкви, а Катря в кухні мила посуд, раптом прочинилися двері — і зайшов Василь.

— Ти сама? — запитав тихо, хоча й знав, що Параски дома немає.

— Сама, — відповіла дівчина, стривожившись. — А що?

Василь зачинив за собою двері, пройшов до столу і поклав на нього якийсь згорток.

— Ось приніс тобі. Йди сюди!

Катря витерла рушником мокрі руки. Підійшла.

— Ну, що там?

Василь відступив на крок.

— Дивись!

На столі лежала барвиста плахта, на ній — квітчаста хустка, а поверх усього — разок червоних коралів, нанизаних на шовкову нитку.

— Катре, це тобі, — сказав парубок зовсім тихо і, побачивши, як дівчина почала бліднути, заспішив: — Катре, не відмовляйся! Візьми! Це від щирого серця! Подарунок від мене!

Катря підняла перед собою руки, ніби хотіла відштовхнути його.

— Ні, ні, я не заробила такого подарунка! Що це тобі спало на думку? Що Параска скаже? Що люди подумають? А батько, коли приїде?

— Сховай! Віднеси в село, додому! А потім принесеш, як своє, — і будеш одягати без страху! Знатимемо лише Бог та ми вдвох — ти та я!

— Ну, з чого б це? Як можна?

Василь зашарівся, аж скрикнув:

— Катре! Ну, хіба ти не бачиш? Я ж кохаю тебе! Я так кохаю тебе! Коли б ти тільки знала!

Дівчина похитала головою.

— Ну, ми ж уже говорили про це. Тобі відомо, що я не кохаю тебе…

Після цих слів Василь схопився за голову. Його вузьке, гостре обличчя враз посіріло.

— Невже ти так сильно любиш Івася? Катре! Ну, залиш мені хоч надію! Я ждатиму тебе все життя! Ждатиму, поки ти станеш вдовицею, а тоді прийду до тебе — і впаду на коліна! Якщо в тебе будуть діти, я стану їм батьком! Тільки не губи мене, не розбивай мого серця!.. Ну, все ж у житті може трапитися: коханий розлюбить тебе, захворіє на чуму чи на віспу в дорозі і не повернеться додому! А ти ж молода, тобі жити та жити! Навіщо ти сама у себе відбираєш щастя?

— Страшні слова ти мовиш, Василю, — тихо відповіла Катря. — Страшні слова… Я не вірю їм! Зате вірю, що повернеться Івась. Не може не повернутися! Яка там чума!

— Господи! Порятуй мою душу! — вигукнув парубок і підняв руки до божниці. — І навіщо я народився такий нещасливий!

Катрі стало шкода хлопця. Вона обняла його і, як мати, поцілувала в голову.

— Василю, не побивайся так. Не одна я на світі. Ти ще знайдеш своє щастя! А мого не чіпай!

— То візьми подарунок хоч на пам’ять!

— Ні, не візьму! Це ні до чого.

Кров схлинула з Василевих щік.

— Боже! Май до мене хоч крихту жалю!

Він жужмом схопив зі столу свій подарунок і, не дивлячись на дівчину, прожогом кинувся до дверей.

Катря перехрестилася.

— Господи! Порятуй його, божевільного!

Після приєднання Криму до Росії в 1783 році багато невільників з України, захоплених під час останнього походу кримчаків на Слобожанщину, повернулося назад, на батьківщину, але значна частина їх, переважно жінок, що вийшли заміж за татар і мали дітей, зосталися в