Чумацький шлях - Володимир Кирилович Малик

оселитися за Дунаєм, на пустинних, майже не заселених ніким землях. Поки запорозька депутація подорожувала до Стамбула, ми тим часом зупинилися на Тілігулі.[3] Султан дозволив запорожцям поселитися на Дунаї, сподіваючись у майбутньому використати їх як військову силу. Значна частина їх під проводом похідного отамана Ляха відпливла морем у Дунайське гирло. А багато хто зостався біля Тілігула. Серед них і я. Та незабаром потягло мене у рідні краї — на Лубенщину. Так я опинився в Засуллі.

— А що ж кошові старшини, котрих заарештував Текелій? Яка доля кошового отамана Петра Калнишевського? — спитав Івась.

Безкровний сумно похитав головою.

— Мов у воду канули. Уже пізніше, в Лубнах, я дізнався, що Калнишевського заслали в Соловецький монастир, де його було замуровано в казематі як найтяжчого злочинця. Залишили йому замість вікна лише вузьку щілину, щоб подавати воду та їжу. Так і мучиться славний воїн у холодній темниці донині, якщо живий.[4] Інших отаманів теж покарано тяжко: військового писаря Івана Глобу запроторено в Білозерський монастир, військового суддю — в Тобольський, а полковників Чорного, Кулика, Пелеху, Порожню, Головка посаджено також на воду та хліб по різних фортецях та монастирях у сирі холодні каземати, ніби вони не славні сини Війська Низового Запорізького, а вбивці чи злодюги… Ось так з волі цариці Катерини згинула наша преславна вольниця — Січ Запорозька. І хтозна, чи відродиться коли-небудь… Розсіялися братчики по світах, як туман по долині, — хто на Соловках та в Сибіру, хто під султаном — молиться не нашому Богові, а хто залишився на нашій землі, той тепер служить у Херсонському та Полтавському пікенерських полках, а більшість стало гречкосіями — орють землю, сіють, жнуть, стають простими селянами, і великі пани, як Потьомкін, до прикладу, чи той же Браніцький помалу, без поспіху перетворюють їх у звичайних кріпаків… Ось чому, братове, коли потрапляю на ці споконвічні запорозькі землі, я неодмінно плачу. Та й як не плакати? Як не ридати?

Він замовк і втупився у малиновий жар багаття. І його сумний погляд туманився проти вогню сивими слізьми.

9

Переправа в Бериславі була довга і важка, а шлях до Перекопу — ще важчий. Рівний, безводний степ, що лише недавно перейшов з-під влади кримського хана під владу Російської імперії, ще був не розораний, хоча й поділений царицею поміж вельможами. Він густо заріс полином, буркуном та сивою ковилою. Під палючим сонцем бур’яни почали сохнути, чахнути. Широка наїжджена дорога, здавалося, не мала кінця-краю. І попереду, і позаду над нею здіймалися хмари куряви — то був знак, що по ній ідуть чумацькі валки.

Івась ішов поряд з волами, стомлено погейкував на них. На зубах потріскував пісок, обличчя та одяг запорошені — тільки очі поблискують. Страшенно хотілося пити, але Хуржик наказав видавати із запасів, що везли від Дніпра, лише по дві кварти теплої води — уранці та ввечері. Волів напували в напівпересохлих річечках, і вода в них була каламутна, гірка. А до Перекопу — ой як не близько!

Язик пересох і, здавалося, розпух, став шорсткий, мов тертушка. А сонце пече немилосердно. Небо над головою дихає розжареним горном.

Воли розімліли, пристали, чапають по пилюці, ніби варені. Мажі поскрипують, однак руху вперед майже не помітно: рівний, безмежний степ скрадає його. Окові ні за що зачепитися на ньому. Та Івасеві дорога знайома, і він знає, що незабаром безіменна річечка, де буде зупинка, а може, й вода.

Хай і непридатна для пиття, бо в ній кишать п’явки та черв’ячки, однак освіжити зморене тіло можна.

— Гей, гей, сірі! — гукає він на волів. — Уже недалеко!

Степова річечка майже пересохла. Лиш подекуди каламутно поблискує зеленкувата вода, але, побачивши її, воли раптом прискорюють ходу.

— Розпрягайте! — гукає Хуржик. — Тут днюємо, вечеряємо, а вночі рушимо далі. Їхати вдень — одна мука! Замордуємо волів!

Стали табором. Воли зразу ж кинулися до води. Вона гірко-солона, скаламучена, але п’ють. Цмулять потроху, крізь зуби, бо п’явки аж звиваються в ній, а чумаки навіть дивитися гидують. Лиш кашовари проціджують крізь полотно і починають варити куліш. Ще й жартують: з м’ясом!

Івась знайшов чистіше плесо — умився. Вода тепла, та все ж трохи освіжила запечене тіло. Потім нарвав оберемок ковили — приліг біля мажі. Приліг і мов провалився — заснув.

І сниться йому диво дивне: звучить троїста музика, люди йдуть з церкви. А попереду — Катря. Святково вдягнена, у стрічках барвистих, іде поряд з… Чекай, чекай! То він чи не він? Кидається наперед, приглядається — ні, не він! Якийсь чужий чоловік! Вид його в тумані, розпливається — не впізнати. А Катря смутна. І сльози в очах!

На Івасеві груди враз наліг важкий камінь. Давить, давить його! Він хоче крикнути: Катре — ні, ні! Ти ж моя! Як же ти могла таке вчинити? Чом не ждала мене? Катрусю!

Та Катря проходить мимо, ніби не бачить його. А дружки співають, а троїсті музики грають-витинають…

А він як став — так і закам’янів. Не ворухнеться! Мов стовп!

Розпач роздер йому груди. І від того болю, що теж приснився, він прокинувся.

Серце шалено калаталося. І лоб змокрів. І до тями він довго не міг прийти. І все ще, думаючи, що то сон триває, допитувався сам у себе: з ким це вона? З ким? О Боже!

Хтось штовхнув його ногою під бік.

— Вставай хлопче! Пора! Ми вже й