Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

до його стайні і вибрати собі по парі коней, — а всі без винятку були запрошені на бенкет, який влаштовував того вечора префект преторію Галлії на честь звитяжного полководця. Запросивши на цей бенкет кожного зокрема, Аецій попрощався з товаришами, лише Андевотові наказав зостатися. Пішли, втішені, возносячи гучні крики на честь непереможного, якому присягали вірно служити до останнього дихання, до останньої краплі крові у міцних тугих тілах! Звістка про нечувану щедрість вождя швидко оббігла табір, але не здивувала солдат: десятники вже від учора ходили між шеренгами з розв’язаними мішками і на кожну з простягнутих долонь клали блискучий золотий кружок, із якого однаково суворим поглядом дивилися на гуна, гота, свеба чи франка — дещо занадто круглі і ледь витрішкуваті очі Августи Плацидії.

— Пам’ятаєш, яким ти був шість років тому, ясний Андевоте? — питав Аецій.

Обвішаний золотими і срібними відзнаками варвар втупив у свого вождя закоханий погляд.

— Я ніколи цього не забуду, мій пане, — сказав голосом шорстким, хриплуватим, а водночас майже ніжним. — Я був жалюгідним бранцем…

— А потім?

— Десятником в ауксиліях…

— А потім?

— Потім був рік консулату Валентиніана цісаря… Цього року Андевот аж до травня далі був у ауксиліях, всього лише сотником, а після травня…

Схилив коліно.

— … після травня трибуном доместиків… та ще й трибуном почту комеса, — гукнув із вибухом радісної вдячності.

— Маєш добру пам’ять, Андевоте. А нині, хто ж ти нині?

Андевот не міг уже стримуватися. Щосили гримнув могутніми кулаками по вкритих панциром грудях, які переповнювали щастя і гордість.

— Нині я ясний комес!.. товариш непереможного…

— Обманюєш, Андевоте. Нині ти вже найсвітліший і не товариш, а друг Аеція…

І, поклавши руку йому на плече, додав:

— Вибереш трьохсот людей…

— Ти сказав, пане…

— Але жодного гуна…

Великі блакитні очі зі здивування майже вилізли на лоба.

— Найкраще самих готів… доместиків… тих, дружини та діти яких мешкають у Равенні…

— Як накажеш, пане…

— Але таких… знаєш?… найнадійніших… Даси кожному по три злитки золота… І по глечику вина. І ще сьогодні…

— Сьогодні, пане…

— Вирушиш із ними до Равенни. Знайдеш там Астурія. Знаєш, де його шукати. І скажеш йому: «Час».

— Скажу «Час».

Друга долоня Аеція лягла на друге плече Андевота.

— Я знаю, що ви з Астурієм любите один одного, але, попри це, присягни мені, друже: хай що він тобі скаже, послухаєш його, наче це я тобі наказував…Присягни тим, що для тебе найдорожче та найсвятіше…

Андевот звів до неба вогневолосу голову, червоне обличчя, великі блакитні очі.

— Присягаю, — сказав, присягаю тим, щоб я міг у кривавій битві загинути захищаючи твоє життя, о непереможний, щоб…

8

Диякона Груніта розбудив гострий біль вище лівого коліна. Здивований, сів на постелі. І раптом відчув такий сам біль на литці, але вже правій. Торкнувся болючого місця, почухав — відчув невимовну полегшу. Знову ліг. І знову біль — наче щось його вкололо вище попереку. А водночас жахливе свербіння литки, там, де він почухався. І знову укол на животі! Схопився. Швидко здійняв зі стіни ледь палаючу лампадку і наблизив її до самої постелі. Вже знає! По смугастій тканині, якою він накривався, великими стрибками плигає чорна крапочка. Різко шарпнув тканину, чорна крапочка зникла. Але тільки-но Груніт поставив лампадку обіч ліжка і спробував витягтися під тканиною, знову відчув біль, цього разу на лікті. Почав чухатися — все швидше, все сильніше, — лікоть, вище попереку, живіт… Страшенний свербіж і заразом новий укол поблизу плеча. Здалося йому — задушиться від люті, що нагло зібралася під горлянкою. Лівою рукою вхопив лампадку, а тремтячу праву, наче бойову сокиру, кинув на постіль. З-під пальців знялася в повітря чорна цятка і за мить упала на узголів’я. Раптом затвердлі сильні й хижі пальці поспішили до узголів’я: чорна крапочка глузливо і тріумфально відлетіла до ноги. Пальці до ноги, чорна крапочка плигає на живіт. Але Груніс не припиняє ловитви: скрегочучи зубами, нечувано вигостривши думку й почуття, переслідує ненависного супротивника… спадає усією шириною долоні на запалий живіт, болісно щипає себе за стегно, оманливим тріумфом ламає об себе напружені нігті, аж урешті хапає ворога в ногах постелі: накриває його розкритою долонею, мов падаючою скелею, приголомшує, ранить, знерухомлює… лише тоді з радісним блиском очей бере між хижі пальці… насолоджується повільним стиском пальців і вбиває… розриває… знищує… А через мить плаче.

Такий був завше гордий і щасливий, що ніколи жодного навіть найменшого Божого створіння не вбив… не поранив… не скривдив! І вважав се великою заслугою перед милосердним Христом! А що ж виявилося?… Тому він був таким добрим, милосердним, дбайливим, щоб нікому й нічому не завдати прикрості — бо й сам ні від кого прикрості не зазнав, ніхто його ніколи не скривдив, ніхто його ворогом не був…

— Воістину, легко тоді бути добрим і милосердним, — шепоче він до себе, хлипаючи, — але хай-но з’явиться ворог — бідне мале безборонне створіннячко… хай всього лиш укусить доброго милосердного Груніта, і що ж виявляється? — як хижак, як поганин, як сатана — люто кидається на ворога… весь ненавистю дише, жене, полює, б’ється, а потім мучить… мучить… мучить…

Зривається з постелі, падає