Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький
Падузія вдягла пеплум кольору нечищеного мигдалю і прегарну сапфірову верхню одіж, обрамлену двома рядами срібних перстеників, кожен з яких містив всередині по три серця, скеровані один до одного гострими кінцями. Дивлячись зблизька, можна було помітити, що кожне серце одночасно є готовим до зльоту голубом, а гострі кінці — дзьобиками, які цілувалися. На ноги дружина патрикія взула скромні темні сандалії.
— Виглядатимеш, як умбрійська селючка! — здивовано і гнівно гукнув Фелікс.
— Побачиш, — засміялася Падузія. Справді, вже за мить патрикій з новим здивуванням, а одночасно і захватом дивився на ніжки дружини: скромні ремінці сандалій та вкритий негарними жилками підйом повністю сховалися у складках довгого пеплуму; оголеними залишалися лише пальці, але й вони одразу ж втонули у блиску золота і коштовних різнобарвних каменів — на кожен-бо палець Падузія вдягла щонайменше два персні. Та й нігті, здається, зовсім не зраджували непристойної шляхетним невістам оголеності ноги; кожен із них, крім того, що найуміліше доглянутий, був забарвлений кольором камінця на персні.
Фелікс вибирався до базиліки в якнайкращому гуморі. Щоправда, Астурія він більше не бачив, проте іспанець постійно з ним порозумівався через довіреного варвара і не лише кілька разів запевняв, що з боку людей Аеція патрикію нічого не загрожує аж до повернення магістра обох військ із Галлії, але визначив навіть день, — липневі нони, — коли Аецій, якби щасливо закінчив готську війну, прагнув би зустрітися з патрикієм, — та не в Равенні, а в Медіолані[40] — щоб обдумати шляхи і засоби спільної оборони від гніву Плацидії, який раніше чи пізніше впаде на Фелікса, хоч би навіть відомі листи і не були оприлюднені… Справа листів найдужче непокоїла патрикія, — він почувся цілковито заспокоєним і щасливим, коли довірений Астурія дозволив йому з відстані п’яти кроків приглянутись до чорних табличок, на яких він із невимовною радістю розпізнав власний почерк, а передусім товсто підкреслені слова про справу Боніфація, що кожної миті могли непоправно його згубити. Якусь хвилю задумувався, чи не кинутись на посланця з мізерикордією, той, однак, здається, без зусиль прочитав його думки, бо з приємним усміхом заявив, що за кожен крок уперед чи кожне посилення голосу, яке могло б прикликати слуг, патрикій заплатить власним життям, — окрім того, ясний Астурій лише до заходу сонця чекатиме свого посланця, якщо ж він до того часу не повернеться — іспанський комес одразу ж рушає до святого палацу з іще одним листом, про який найславутніший муж, схоже, забув. Хай там як, Фелікс одчув невимовну полегшу, впевнившись, що Астурій дотримав присяги; а щоб цілковито забезпечитись від людей Аеція саме напередодні останнього в травні дня Божого переслав Астурію відомість, що, згідно зі своїм урочистим приреченням, узяв голос на цісарській раді, виразивши бажання зректися гідності патрикія і назвавши своїм наступником Аеція. Казав правду, але не всю правду: не визнав доречним повідомити іспанця, що, тільки-но він розпочав промову, Августа шорстким голосом наказала йому замовкнути, заявивши, що ніколи не згодиться прийняти його відставку, навпаки: вважає його єдино прийнятним для цієї посади з огляду на великі його заслуги перед державою, а першою і найважливішою з цих заслуг назвала визволення від гунів Валерії. «Аецій у жодному разі не був би твоїм наступником, найславутніший мужу», — закінчила.
Крім того, остання октава принесла ще одну дуже важливу подію: поєднання патрикія Фелікса з єпископом Егзуперанцієм. Досі навіть Августа не могла їх примирити. Утішений, а, водночас, і зворушений попередженням, яке через молодого диякона прислав йому ворог-єпископ, патрикій одразу ж наступного дня вибрався до Егзуперанція, щоб особисто йому подякувати, але при цьому розвіяти його тривогу і, якщо вдасться, розпитати, звідки єпископ довідався про підступи Аеція. Егзуперанцій ні словом не зрадив, звідки і від кого довідався про небезпеку, що загрожувала Феліксові, але Христовим іменем заклинав свого недавнього ворога до обережності, — не схильний був вірити повним веселощів запевненням найславутнішого, що небезпека справді вже минула. Фелікс голосно висловив каяття та жаль за свою причетність до смерті диякона Тита і урочисто прирік поставити йому гарну мармурову гробницю, обсаджену щирозолотими плитами, а єпископ погодився у найближчий день Божий відправити найсвятішу Службу, подячну і благальну водночас, яка мала б на меті урочисте вшанування великого поєднання: подячну саме з огляду на примирення, благальну, аби Христос зволив відвернути всіляку небезпеку, яка б загрожувала патрикію імперії. Прагнучи віддячитись апостольському мужеві, Фелікс висловив бажання, щоб найсвятіша Служба була подвійно подячною і подвійно благальною, Христові-бо належала ще подяка за раптове поліпшення стану здоров’я святого єпископа Егзуперанція, а благати ж у Нього належало ласки перемоги над єретичним королем готів, про війну з яким до Равенни вже давно не надходило жодних звісток.
Почувши привітальний брязкіт зброї і все численніші вигуки: «Їде! Їде!», єпископ Егзуперанцій повільним величним кроком рушив в оточенні пресвітерів і дияконів до пропілеону базиліки, де вже зібралися численні достойники та сенатори. Вигук: «Їде! Їде!» невдовзі поступився радісному:
— Ave, vir gloriosissime! Ave Felix! Ave!.. ave!.. ave!..
До пропілеону Урсіанської Базиліки вело близько п’ятнадцяти сходин, з нагоди свята примирення покритих пурпуровою тканиною. Вже при перших відвідинах Фелікса в домі єпископа було вирішено, що Егзуперанцій привітає патрикія на середині сходів, але не спуститься відразу на цю сьому чи восьму сходинку, щоб там чекати, коли наблизиться найславутніший, а зостанеться перед пропілеоном до моменту, коли патрикій зійде з колісниці і підійме ногу, щоб ступити на першу сходинку: тоді вони почнуть йти назустріч один одному так, щоб кожній сходинці, яку проминув Фелікс, відповідала одна сходинка, яку залишить за собою єпископ.
У цьому привітальному спуску до половини сходів єпископа мали супроводжувати Іоанн і Петро,
