Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

— Яких листів? — питає він голосом, уже повним неспокою. Астурій знову знизує плечима.

— Я не маю такої чудової пам’яті, як мій воєначальник, пан і справдешній батько, непереможний Флавій Аецій, то ж не зумію тобі, найсвітліший і найславутніший мужу, продекламувати ті листи повністю, але дещо пам’ятаю: «Ти один знаєш, що се моя справа, а Пл., — це, мабуть, Платонові, найславутніший мужу? — і на думку не спаде…», або ж інше місце: «Ти не мусиш, найсвітліший мужу, вдавати переді мною, наче тобі щонайменше так само, як і мені не залежало…».

— Годі, Астурію… заради Христових мук, годі… не кажи вже, нічого вже не кажи…

Колір обличчя Фелікса не надто відрізнявся від кольору землі, коли він кинувся до Астурія, однією рукою вхопив його за плече, другою заткнув рота, — а за мить, переконавшись, що молодий комес справді замовк, — наче вкушений змією, побіг до одних дверей, других, третіх… підняв пурпурову заслону, потім другу, — блакитну, гаптовану сріблом, — врешті впевнившись, що ніхто не підслуховував, повернувся на попереднє місце з обличчям, ще землистішим. Випещені руки тремтіли, так само, як гарно викроєні губи, що тонули в густих кучерях бороди.

— Звідки… звідки ти знаєш про ті листи?…

— Я сам послав їх вічній Августі…

— Ти?… ти?… Звідки вони в тебе?… Заради Бога, звідки вони в тебе, Астурію?

Голос Фелікса, спершу гнівний і повний нестримного шалу, з кожним словом звучав усе прохальніше.

— Я дістав їх од найсвітлішого Аеція.

Патрикій поклав тремтячою рукою знак хреста.

— О Христе, Ти бачиш це і не караєш?… не стратиш цього кривоприсяжця?!.. Святим Хресним Деревом, мощами святих Юстуса і Пастора, себастьяновими стрілами, спасінням душі свого батька Гавденція присягав Аецій, що знищив листи, спалив або ж подер на дрібні клаптики і пустив на всі вітри… Віроломний! Блюзнір! Клятволом!

Його голос знову бринів майже безтямним шалом.

Тепер сміявся Астурій.

— То найславутніший муж зізнається, що листи були?

Фелікс кинувся до нього, вхопив випещеними пальцями за край одежі, наблизив аж до смаглявої щоки викривлене шалом обличчя, — раптом послабив стиск, захитався, затулився долонею і безсило впав на широку мармурову лаву.

— О Аецію, Аецію, — глухо зойкнув, — хіба ж я не був твоїм приятелем? Хіба ж я не обсипав тебе почестями і титулами?… Не захищав од несамовитого гніву Плацидії?… а ти тепер проти мене з нею… разом із нею…

— Брешеш, Феліксе. Ти не був його приятелем. Давав йому маєтки, звання і титули, бо вся імперія їх для нього вимагала… для свого захисника… свого спасителя! Бо, коли би ти поскупився, ми — його солдати, яких він зволив називати синами своєї руки і голови, — рознесли б тебе разом із Августою та всією Равенною… змели б на порох… Але насправді у своєму зміїному серці ти лише ненавидів його, шкодив, як міг, кидав колоди йому під ноги, замість допомагати… Чому ж ти, нещасний, уперся, щоб відібрати в гунів, наших єдиних друзів та союзників, Валерію, ціна якій — три силікви[37], а через яку ти посварив імперію з Ругілою?…

Фелікс глянув на Астурія, наче мав перед собою божевільного.

— О, безумний юначе! — скрикнув. — Хіба ж я не примножив цим імперію?

По-солдатськи, по-жовнірськи, простацько, голосно іспанець плюнув у воду, що наспівно дзюркотіла в басейні.

— І така голова має правити святою Римською імперією! — крикнув він у нападі гніву, справді щирому, але зі значно менше щирим здивуванням. Знав-бо, що Флавій Констанцій Фелікс здобув патрикіат імперії не завдяки своїй голові, а завдяки свояцтву, зрештою, досить далекому, з феодосієвим домом, а передусім завдяки своєму величезному багатству, яким насправді засліпив обидві столиці та весь Захід у рік свого консульства. Це потроху знав і сам патрикій: вже кілька років відчував, що завдання, яке він взяв на свої плечі, незрівнянно переростає його сили, здібності, здогадливість і навіть найкращі заміри. Мармурова статуя Атласа, що оздоблювала перистиль його гарної інсули, викликаючи обурення та гнів Августи, саме й була таємним виразом оцих його роздумів про тягар влади. На щастя для себе (йдеться про дуже обмежене щастя!) мав надто мало уяви, а вдачу нерівну, в засаді легковажну та безтурботну: його ніколи не мучили похмурі думки про майбутнє, про небезпеки, які могли йому загрожувати, удари, зради, змови і замахи, які зганяли сон із очей Плацидії. Але, на відміну від неї, він зовсім не мав гарту супроти таких неспокоїв і, коли йому траплялося — вкрай рідко, — їх зазнавати, одразу ж впадав у крайнощі: або в безнадійний розпач і цілковиту безпорадність, або в бездумну жорстокість. Це останнє проявилося чотири роки тому в історії з арелатанським єпископом і дияконом Титом, але тепер, здавалося, переважило те інше: раптовий розпач і почуття цілковитої безпорадності. Спробував змагатися з ними.

— Як же це, Астурію, — шепнув, — хіба ж листи, про які ти кажеш, не є найкращим доказом моєї приязні до Аеція?… Ми разом, маючи на увазі спільне благо і спільну користь, вирішили позбавити Боніфація впливу на Августу. Хіба ж я цього не добився?…

— Добився, Феліксе, але для того, щоб, позбувшись одного суперника, позбутися потім другого — Аеція… І не бреши, що ти задумав це разом із Аецієм… Ти до нього писав, умовляв, спокушав, але що тим здобув?… чи маєш доказ… бодай один лист, в якому Аецій написав би, що схвалює твій намір?

Патрикій сидів нерухомо, з