Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

не розгубився, він ніби давно чекав синів і запланував, що кожному з них робити, коли з'їдуться. Відпочинку хлопцям не дав: за його вказівкою вони щодня брали в руки вила, граблі, запрягали у гарбу коней і перевозили з долини сіно в конюшню та складали його в стіжок, що біля хати. Сини залюбки працювали. Ще б пак! Вони так зболілися за землею, за роботою селянина, а тим більше — за сіном, духм'яні запахи якого кожному з них не лише сняться, а й відчуваються просто так, у повсякденному житті. Працювали завзято та ще й з піснями, переспівали улюблені свої, батькові та материні пісні: "Цвіте терен", "Ой хмелю ж мій, хмелю", "Ой при лужку, при лужку", "Ой за гаєм, гаєм". Потім Дениско похвалився, що знає нову, ще нікому невідому пісню, яку склав гуляйпілець Іван Негребецький. Усі здивувалися:

— Що, наш Ваня пісні складає? — запитали два інших брати.

— Це часом не син Якова та Марії Негребецьких, що переїхали з Полтави до нас у дев'ятсотому році? — поцікавилася й Калина Петрівна, яка була з синами на толоці.

— Та він же! Він! — з неприхованою радістю вигукнув Денис. — Ось послухайте...

І хлопець заспівав:

Розпрягайте, хлопці, коні Та й лягайте спочівать...

Почув цю пісню сусіда й родич Федір Вусатенко, прийшов на толоку й собі підтягнув:

Маруся, раз-два-три калина, Чорнявая дівчина В саду ягоду рвала.

До обіду вже й справилися молодики із завданням і сіли до святкового столу. Чого тільки Калина Петрівна з дочкою Меланією та свахою Вусатенчихою не наставили на широкий дубовий стіл! І шинку, і ковбаси домашні пахучі, і кури варені, і навіть було порося запечене, начинене яблуками. В графинах — самогонка пшенична, своя, а свати Вусатенки принесли усяких домашніх вин — на них вони знаються і з них вони живуть. Випили по кілька чарок 50-ти чи навіть 60-тиградусної горілки та й на пісні потягло. Звісно, тут Левко — перша скрипка, бо в нього голос ще з юнацьких років, як у солов'я. І в нотах розбирається трохи, бо закінчив сільську гімназію, потім ще й у Києві вчився на агронома. Та ба! Десь та проклята революція взялася й усе перевернула, усе перепаскудила. Тепер він, як сказав, у Симона Петлюри в якихось начальниках ходить.

Левко заспівав, як він сказав, застільну:

Сідай за стіл, моя родино, Сьогодні юна, як весна. Справляє свято Україна — Навіки вільна сторона. Навіки вільна Україна, Навіки вільний рідний край. Сідай за стіл, моя родино, І в Бога єдності благай.

Старим Макухам і сватам пісня дуже припала до серця, Калина Петрівна навіть сплакнула, коли Левко ще раз проспівав останній рядок: "І в Бога єдності благай". Бо якраз цієї єдності, як вона зрозуміла, і бракувало її синам та й взагалі усім гуляйпільцям. На жаль, ці слова чудової пісні не припали до серця іншим двом синам, бо зрозуміли вони їх кожний по-своєму і не так, як мати й батько. Першим напустився на Левка найменший Микита. Бачите, йому, більшовикові, не до вподоби в пісні все — і "вільна Україна", і те, що тут є звернення до Бога, в якого комуністи не вірять, і навіть Микитину душу тіпає згадка про "вільний рідний край", мовляв, від пісні відверто тхне (а він сказав ще гірш — "смердить, як від дохлої собаки") українським буржуазним націоналізмом, який потрібно з душ народу викорінювати багнетом і мечем. "Скільки жовчі і ненависті до свого народу! — подумала мати. — Господе! Помилуй його, грішного..." Не змовчав і Денис. Цей був трохи стриманішим. Він сказав просто і зрозуміло, що за таку пісню Нестор Махно зняв би шаблею голову в одну мить. Коротко і без зайвого клопоту. В розмову втрутився Прохор Кирилович:

— Тоді яка різниця між червоними й махновцями, між більшовиками та анархістами?

Денис цього запитання наче й не чув. Він продовжував говорити з Левком:

— Ти ще не здумай про щось подібне натякати при зустрічі з Нестором. Бо живим назад, до Петлюри, не повернеся і свого завдання не виконаєш.

Це Денис нагадав братові про його важливу місію. Адже Левко