Гуляйполе - Степан Дмитрович Ревякін

В'їхали махновці у Гуляйполе, як господарі в свою оселю — розкуто, владно і широко. Більшість їх була на баских конях, кулеметники, звісно, на тачанках, а сам Нестор з Тіною поважно розсілися у тій самій чорній кареті, що привезла їх під вінець у Дібрівці.

"Бабине літо" було в розпалі, тож сонце ще доволі тепло і яскраво світило. Ярмарковий майдан, обставлений крамничками, розцвітав гарбузами, помідорами, кавунами та всякою іншою городиною. Була неділя, і гуляйпільці у святковому одязі висипали на майдан, де можна почути все, що робиться в безкінечному світі. Побачивши махновське воїнство, вони відверто радо махали руками, вигукували, хто "Ура!", а хто "Слава!", і кидали під ноги кіннотникам букети квітів. Махно всього цього наче й не помічав, хоча йому надто приємно було від такого прийому земляків. Він трохи підвівся з карети й стиха сказав Негребецькому, що їхав на коні поряд:

— Ану, Ваню, вріж "Розпрягайте..." І ми всі підтримаємо.

Негребецький тут же "врізав":

Його дійсно підтримали повстанці та ще й зі свистом, бадьорим і завзятим. Майданом і по всьому містечкові наче пронісся вісник довгожданої селянської волі.

Гетьманська варта й загін австрійців, які стояли в Гуляйполі, як тільки зачули, що Махно йде на батьківщину, розбіглися, хто куди, не зробивши жодного пострілу. Отаман з молодою дружиною і своїм штабом розташувався у будинку Ради селянських депутатів.

Несторові друзі залишилися при штабі досвятковувати весілля, а всі інші розбрелися по домівках гуляйпільців. Поїхав на своєму коні до батьків і молодий повстанець Денис Макуха. Жили вони десь кілометрів за три від центру містечка. Їхня садиба розташовувалася у чудовому куточку — край села над річкою Гайчур. Там, де закінчувався батьківський сад, починалася долина із запашними травами влітку, що годувала усю зиму сіном трьох-чотирьох коней і нечисленну, але різноманітну худобу Макухів. Господар маєтності Прохор Кирилович належав до селян середнього статку. Сім'я у нього також була і не велика, і не мала — а так собі — посередня: він із дружиною Калиною та у них всього четверо дітей, які народилися один за одним, як кошенята — з невеличким проміжком літ. Найстарший син Левко з'явився на світ 1890 року, а за ним невдовзі й донечка Меланія, яку мати називала з любов'ю Малаша. Після неї народилося ще двоє хлопців — Дениско і Микитка. Щойно Мелашці виповнилося вісімнадцять літ, вона відразу ж вискочила заміж за сусіда-здорованя Павла Вусатенка. І той устиг до світової війни обсадити свою молоду дружину двома дітками, а сам за велінням царя опинився в горнилі війни — в армії Брусилова на Західному фронті. І де зараз Павло Вусатенко, і що з ним, — ніхто не знає і не відає. Та й нікого спитати, бо ті, хто затіяв цю велику бійню, самі невідомо де: одні — далеко, інші — звітують за свої негідні вчинки перед Богом. Тож Меланія нині — ні вдова, ні заміжня і живе зі своїми дітками у свекрухи, щодня чекаючи з війни чоловіка — як другого пришестя Христа.

А в старих Макухів — Прохора та Калини — була надія на синів. Усі вони вигнались, мов дуби, розкішні та міцні. Однак і ця надія почала тонути. Виною такого нещастя — клята революція. Вона усе їхнє життя перевернула догори дном, і всі їхні плани розлетілися, мов вщент раптово розбитий горщик. Всі троє синів Макухів майже одночасно втекли з дому і подалися у світи. Та хоча б усі разом в одне місце, а то нарізно й до протилежних гуртів, наче не одна мати їх на світ пустила, не один батько їх виховував, не одна земля годувала. Найстарший і найграмотніший серед трьох синів Левко працює в Центральній Раді і десь живе в Києві чи Вінниці, середущий Дениско подався до Махна ще й коня батьківського прихопив зі старим сідлом і тупою шаблею, а найменший Микитка — робітник залізничних майстерень у губернії — прилучився до більшовиків, тепер у їхній червоній гвардії чи в комісарах, словом, лише те й робить, що забирає у селян дощенту зерно і відправляє його до Москви та Петрограда... Ні, можна збожеволіти з тими дітьми. Особливо сушить голову і рве на собі волосся їхня мати Калина. Революція для неї — як ніж у серце, бо відчуває, що та революція забрала її синів не на рік, не на два, а не дай, Боже, назавжди. Скільки сліз уже пролила! Скільки ночей не спала! Їй увесь світ немилий, усе невеличке господарство, яке стягували докупи роками, нараз стало непотрібним і якимось байдужим. А на душі завжди тривожно. Як тільки хтось стукне чи десь щось грюкне у дворі — так і схоплюється, мерщій біжить до вікна: чи не сини приїхали? Ні, не їдуть вони, покинули рідну домівку і забули про своє гніздо, про батьків.

Аж нараз і на їхню вулицю ввірвалося свято: у жовтні 1918 року, мов зговорилися, прилетіли один за одним з вирію їх орли, спершу — махновець Денис, а за ним — через кілька днів Микита з Катеринослава і невдовзі після цього — Левко з Києва. Брати довго між собою цілувалися, піднімали один одного, обнімалися — і все не вірили, що то вони, що то не сон — а насправді все є, як є. Мати, звісно, від радощів плакала і не знала, що робити й куди посадити своїх синочків — кровиночок своїх. А Прохор Кирилович