Патетичний блуд - Анатолій Дністровий
Невдовзі приходять заочниці: одна струнка й білява, приблизно моїх років, може на три-чотири роки старша, тримається стримано й боїться відкрито дивитися в очі, інша — навпаки бадьора й голосиста, їй приблизно під сорок, у неї пишне тіло й великі груди. Молодшу звати Оксана, а старшу Поліна. Ігор безцеремонно бере Оксану за руку й садить собі на коліна, вона знічується й сором'язливо опускає очі. Поліна сідає поруч на табуретку й притискається до мене правою литкою. Невже вона для мене? — лякаюся власних думок, вона ж мені у матері годиться. Поліна сміється, куйовдить долонею моє волосся й каже, ти схожий на мого синочка. Я придивляюся до неї пильніше: справжня барокова женщина, яка відігріє у найстрашніший мороз, навіть коли вже лежатимеш при смерті. Оксана ставить на стіл пляшку білого сухаря. Ковінько відкриває її, жінкам розливає вино, а нам горілку. Я пити не хочу й лише пригублюю. Поліна здивовано на мене глипає і змушує випити до дна. Підкоряюся. Вони довго триндять про сесію, про лекції та іспити. Ковінько наливає знову. Я кажу, що мушу йти, підводжуся, але Поліна хапає мене за руку й садить коло себе. Наполягаю, що мушу йти. Вона каже: ще встигнеш до своїх дєвочєк, побудь біля мамки. Ковінько з Оксаною регочуть. Після ще кількох чарок переходимо в іншу кімнату на перекур. Поліна лізе цілуватися, і я особливо не пручаюся. Хміль конкретно вдаряє, поволі стає добре. Глибоко затягуюся й не звертаю увагу на те, як по мені шастають руки, погладжують сідниці, спину. Після перекуру випиваємо, Ігор каже, щоб закусував, бо в мене вже заплітається язик. Знову пориваюся йти, але Поліна тут як тут: сиди. Здаюся — підіймаю руки вгору. Бляха, до Ліди, певно, сьогодні не потраплю. Уявляю, як вона гніватиметься; кисло усміхаюся і знову зустрічаюся губами з Поліною. Оксана захоплено розповідає про свого чоловіка, який у Полтавській області працює на буровій, хвалиться, скільки той заробляє, каже, що страшенно його любить. Ми сміємося, жартуємо і випиваємо. Оксана так багато говорить, що Поліні це врешті набридає і вона постійно її перебиває, та на дідька тобі той чоловік зараз, подивись, які з нами мужчини! Ковінько читає польською мовою напам'ять вірша про кохання із сороміцьким підтекстом і ми голосно регочемо. Збираюся з силами, щоб піти, але Поліна накидається на мене: не хочеш мамку веселити? Капітулюю. На все воля Божа. Ми ще двічі ходимо на перекур, на вулиці вечоріє, дивлюся на своє відображення у невеличкому люстерку на стіні? обличчя туманне й розпашіле. Що скаже Ліда? Я картаю себе, що все вийшло так по-ідіотському. Ковінько з Оксаною не звертають на нас уваги й цілуються, Поліна тягне мене за руку в кімнату, де ми курили. У блоці помічаю сусідку Ігоря — мою викладачку економіки, і мені стає соромно. Бляха, про це всі дізнаються! Та невдовзі все стає глибоко по барабану. Поліна зачиняє зсередини двері на защіпку, кидає мене на ліжко, стягує спортивні штани й лягає поруч. Ми швидко скидаємо з себе зайві лахи. Коли я звільняю Поліну від бюстгальтера, її груди вивалюються, ніби два надувних міхи. Під руками вони м'якенькі й піддатливі, від найменшого поруху кумедно коливаються. Я занурююся обличчям в груди, і вони мені закривають білий світ. Господи, що я роблю! Поліна буквально тре мною об власні цицьки й голосно викрикує «капосний». Металеве ліжко на пружинах від наших рухів скрипить і прогинається, відчуваю, як задницею торкаюся до трилітрових банок під ліжком. Рукою повзу по її животі, нижче, бляха, такої великої печери я ще не бачив. Поліна не голиться, її чорні кучері на лобку мені страшенно подобаються і нагадують чудернацьке еротичне ретро зі світлин 20—30-х років XX століття. Запускаю в неї палець, два, потім три, рука вкривається слизом. Ненароком один мій палець пірнає їй у дупку, вона викрикує «засранець» і гаряче мене обціловує. Поліна стає настільки ненаситною та агресивною, що я починаю її боятися. Вже пізніше, коли після другої вона відпускає мене знесиленого, виснаженого і переляканого до себе, залажу в душ у своєму блоці, не звертаю уваги на холодну воду (гарячу відключають після півночі), хаотично намилююся, поспіхом миюся і з гіркотою думаю, як усе це прикро і несподівано, я ж цього не хотів; пауза; тільки не стругати, в жодному разі не стругати.
«Цього не буде».
«Ліда».
«Я сказала: цього не буде, ще рано, і я поки не впевнена».
Знічуюся й не знаю, що робити. Розгублено бурмочу: пробач, не треба було про це говорити. Зрозумій, уже стає добрішою й гладить мене по обличчю, в тому, що ти хочеш переїхати до мене і зі мною жити, нічого поганого немає, але... ти маєш зрозуміти, я ще не готова, та й не знаю, чи ти до цього готовий, між нами — велика дистанція — роки, для такого кроку потрібні вагомі підстави, якби я жила сама, то ще б нічого, в мене маленька донька, я не маю права ризикувати. «Давай одружимося!» — в розпачі вигукую. Ліда замовкає, сумно дивиться і хитає головою: не знаю, ще поки не знаю. Бляха, що тут знати? — думаю, але не наважуюся сказати вголос, треба лише для себе вирішити, так вічно тривати не може, це страшенно виснажує, щодня крапає на мізки.
