Адепт - Володимир Львович Єшкілєв

Габір обмацав усі колони вітальної зали, шукаючи таємного знаку «чотирнадцятки» в кімнатах жриць. Але намарно. Нащадок Варуха сховав заповіт із надійною мудрістю Обраного.

В останній день вересня у залі підношень Габіру наснився сон.

(включає у себе видіння третє й четверте)

Сон почався з колоса ефіопської полби. Полбу, або еммер (Triticum dicoccon), вирощували на берегах Нілу з часів фараонів. Мала вона коротке стебло, дванадцять-чотирнадцять зернин і брунато-золотистий колір у священну годину стиглості.

Саме полбою з ЧОТИРНАДЦЯТЬМА зернинами розпочалось нічне видіння Габіра. Він побачив велетенський колос еммера, вищий за мінарети Олександрії, і відчув себе його зерниною. Це відчуття тривало мить і півмиті, тобто трохи більше за Вічність. А потім із золотого простору полби вийшов золотий лев з головою, подібною до лев'ячої голови браслета Менгі-ханум, і спитав Габіра-Ратибора склавинською мовою:

— Що є Чотирнадцять?

І Голос Чорної Риби відповів левові:

— Берег Відкуплення!

І розпався колос велетенської полби на чотирнадцять частин, і вийшли з них чотирнадцять Послань святого Апостола Павла в одежах багряних, мов кров християнських мучеників на римських аренах. І Перше Послання до Коринтян сказало:

— Дзвін мідний!

На Габіра покотилися тисячі медальйонів із написом «Куш. Алеф. Кадеш. Нун. Кадеш». Він почав тікати від повені металевих кружал; і побачив перед собою золотого лева з богинею Кадеш на спині; і обличчя її було обличчям Оряни, а тіло — тілом Менгі. Богиня сказала:

— Таємниця моя є таємницею кохання.

А золотий лев додав:

— Кохання — найкраща із схованок для Таємного.

І вони щезли.

І блакитне Сонце піднялось у фіолетове небо. І крила були у Сонця, і голос сказав:

— Сталося!

Габір прокинувся й очі його зустрілися з жовтими очима пса. Ватажок зграї стояв біля входу в залу підношень. Він дивився на людину і людина дивилась на нього. Пес клацнув пащею й утік. Коли Габір вийшов у вітальну залу, то побачив, що шкіряний міх із водою роздертий, а сір перекинутий.

— Кляті пси! — подумав він хазарською мовою і почав збиратися у зворотній шлях.

Вночі він прийшов у селище Зель, де мав очеретяну хижу. Навіть тут Габір не зняв пояс і не відклав меча — розбійники на берегах Нілу були чисельніші за псів, шакалів, змій разом узятих. Він не зміг заснути і Число Чотирнадцять переслідувало його уяву невідступно, як розлючений вепр невдаху-мисливця. Так минула остання ніч вересня і настав жовтень.

Зранку до очеретяної хижі Габіра завітав Астерій — хлопчина з християнського монастиря, збудованого у печерах на північ від Харра. Три місяці тому Габір вилікував його від пропасниці і тепер хлопець щодня приходив, сідав у кутку вбогої оселі і дивився на «того, хто все вміє» очима, сповненими вдячності та цікавості.

— Що нового у святих печерах?

— Ніл піднявся на десять пальців, — сказав Астерій. Він був щасливим від того, що мудрий чужинець звернув на нього увагу.

Габір вийшов із хижі. Швидкий тропічний світанок минув і сліпучо-білий диск сплив на вершини східних гір. Відвикле від хмар небо спрагло всмоктувало в себе сонячне проміння і світлішало від насолоди, наповнюючи верхній світ Сущого істинною блакиттю. З очеретяного лабіринту здійнявся пташиний легіон, розпався на галасливі когорти і рушив до східного берега. Якийсь негр із довгого човна-дахабія випустив стрілу у зграю голубів. Габір загадав для себе: якщо той поцілить, він сьогодні знову піде до ущелини. Негр схибив.

Біля Габіра з'явився Астерій:

— Нашому пресвітеру[135] вночі знову боліла нога. Він не міг молитися, — сказав хлопець.

— Намастіть йому ногу цілющим мулом. Я тобі показував, де його брати.

— Ми вже різним мастили: і мулом, і жовчем чорної гієни, і кров'ю ластівки. Не допомагає, лікарю!

Хлопець благально дивився на Габіра. Очі в Астерія були великі й чорні. «Як у дитинчат газелі», — подумав учень Мелхиседека. І пішов до печерного монастиря.

Монастир був добре захищений від розбійників і гарячих вітрів пустелі. У прямовисній скелі за давніх часів видовбували неглибокі печери. Ченці углибили їх, з'єднали хідниками і закрили отвори розбірними дерев'яними щитами. Дістатися до печер тепер можна було лише за допомогою мотузяної драбини. Попід скелю працьовиті відлюдники понаносили грунту й мулу і зробили там городи. Від Нілу до садиби вони продовбали канал, який ретельно доглядали впродовж десятиліть. Монастир уже мав трьох визнаних святих і посилав своїх книжників на Сьомий[136] та Восьмий[137] Вселенські Собори в Нікею та Константинополь. Навіть мусульманська влада поважала печерну оселю і дозволяла ченцям обмінювати в селищах овочі на тканину і сіль.

Коли Астерій привів Габіра до скелі, ченці працювали на городах. На мандрівного лікаря вони дивились вороже, вважаючи його іудеєм. Астерій намарно просив відлюдників впустити лікаря у печеру. До них вийшов настоятель святої оселі авва Несторій і довго розпитував Габіра про віру його. Учень Мелхиседека сказав, що вірить у Єдиного, але не зустрічав людини, яка б переконала його, що Ісус — Син Божий.

Несторій подумави і сказав:

— Нехай цей заблуканий муж лікує ногу авви Антонія. Може, авва Антоній вилікує його від облудних сумнівів, бо то чоловік праведний і вміє говорити з єретиками.