Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець

в каламутній воді сьогоднішнього, вчорашнього, і післявчорашнього, і післяпіслявчорашнього дощового ранку, і два бодуни смутно перезираються між собою, бо їм судилося загинути вже, загинути через утоплення в львівському пиві, — їм, двом бодунам, нещасним ефемеридам, їм, ворогам поступу, думки й волі, — бодуни смутно перезираються між собою і посміхаються — вони чудово знають, що загинуть сьогодні задля того, щоб народитися завтра, тому що вони бодуни, фенікси і вічні революцьонери; посміхається Бєлов, посміхається Троцький, посміхається кіт Дема, який стане котом Іри; Іра годуватиме його яєшнею, горобцями, молочком і сметанкою, а в святкові дні наливатиме кілька крапель валер'янки; один тільки Дем не посміхається; Дем гарячково моделює ситуації виходу з ситуації, але кожна модель закінчується пивом, кожна модель, кожна ситуація, скрізь, завжди і повсюди закінчуються — або розпочинаються — пивом, кожна ситуація, кожна модель, скрізь і повсюди, завжди і повсякчас, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кожна, кож…

Дем спересердя плюнув і першим зайшов до «Українських справ».

IV

Цей тихий світанковий рок, цей крик пошепки, в якому зникають, Андрусю, і заникають твої-мої-наші дефективні сни, перемінюючись у шал кишенькових стадіонів на тасьмі, поруч із серцем, про яку (про яке) можна навіть забути; Господи, дякую Тобі за те, що хоч про щось можна забути. Господи, дякую Тобі безмежно, що існує хоч одне «можна», яке існує дійсно, як існують Личаківські Пасіки, Глинянський тракт, вулиця Кавалерійська, як існують

вранішні вірші найкращі

коли ми після кільканадцяти келішків шампану вирішили провідати цього самітника у вируючому червневому квітуванні, вирішили, що він удома, а не на каві, чи в книгарні, і постукали до дверей на веранді, і постукали до вікон, заслонених білосніжно-рудими фіранками, і вирішували, куди б нам іще постукати, як тут ти щось побачила і почала сміятися, нечемно показуючи пальцем; а там, на підвіконні (ні, не Кактус), стояла таблиця, поцуплена або, припустімо, позичена в музеї і сповіщала всіх бажаючих, охочих, спраглих, рішучих, остограмлених, осточортілих: «Е к с п о н а т   н а   р е с т а в р а ц і ї». Експонат перебував на реставрації, його не було в домі експоната, він не заходив до ресторації і під «Нектар», він обрав якраз червень, то була червнева реставрація, Андрусю, а вслід за нею мусила прийти Липнева монархія, відтак ми вирішили сповістити про ту архіважливу, архізнаменну, архіваріусно-архівар'яцьку реставрацію всіх тих, хто був так само (ще) вже молодим і безтурботним, як ми, і чиї інтенції теж спрямовувалися в керунку «Дністра», «Кентавра» або підвальної спілчанської кнайпи, або і тих, і сих; і сих, і тих; і тих, і сих; і сих, і тих; або і тих, і тих, і сих; або, що не одне й те саме, і сих, і сих, і тих; або і сих, і тих, бо в червні ще ніхто не поїхав до моря, до Карпат, до дідька в зуби; ми рушили до кінцевої зупинки «двійки» і ти переймалася питанням, хто така Реставрація, на якій у даний момент перебував Експонат, і з твоїх глибокомудрих розумувань випливало, що Реставрація на Експонаті — теж незле, і я привселюдно соромив тебе, а ти привселюдно встидалася, але не змінювала своїх переконань, не зрікалася своїх вистражданих поглядів і слів, не міняла ані букви, ніже тії титли, не поступалася твоїми-моїми-нашими снами і візіями на догоду скороминущій політичній кон'юнктурі, тому що був червень, було півмісяця, відколи я повернувся з війська, і палали свічки в катедрі, і ходив ксьондз в золотих окулярах, і колінкували люди, а це означало, що свобода була повсюдною і повсякчасною, свобода в розпалі тоталітаризму, лолітаризму, кейджібізму, створеного Кейджом, ексгібіціонізму і маразму, отож ти читала вголос:

вранішні вірші найкращі вони наче сон що ось-ось зникає забувається

ти хотіла курити, бо ти вічно хотіла курити, і ми здуру купили глиняного свищика, і ми пили каву на Скельній, підсумовуючи і підвеселюючи всі враження від почутого, побаченого, прочитаного нині, кава була гіркуватою, цигарки — міцними, твої тонкі пальчики ледь-ледь тремтіли, твоя губна помада залишалася на вінцях кожного наступного горнятка з кавою, твої сірі очі мружилися від призахідного, дуже зеленого і дуже червоного сонця, твої вуста вимовляли слова тисячолітньої давності, твоє золоте волосся стрімко падало вниз — і вечір настав.

Барвисті юрмища текли повз «Жоржа», блакитні єдинороги з печальними очима, в яких видимовували блискучі відображення спогадів та мрій, тягнули розкішні позолочені ландо, переповнені п'яними генералами і не менш загашеними повіями, квітучі каштани бурхали льодами й шампаном на всю Академічну, поважні швайцари врочисто перемінювалися на левів з жовто-синіми стрічками в напахчених одеколоном гривах. Ми зустріли Іванку, вона теж вся пахтіла й променилася, а на додаток запрошувала піти до філармонії на «Аллилую» Кагеля. «Йдемо!» — запалав я; «не йдемо!» — закрижаніла ти і схопила Іванку за руку.

«Їдемо на Погулянку слухати солов'їв», — безапеляційно оголосила Андруся. — «Бійся Бога, Андрусю, які тобі солов'ї в червні!» — перестрашилася Іванка. — «Там є море солов'їв, там світлячки і мавки, там джерела шумують ромом і бренді, а грубенькі ведмедики у фраках розносять льоди й чоколяду на срібних тацях, їдемо!» — «Їдемо!» — вигукнула Іванка, але тут прийшов німець і забрав її, а ми пішли до «Комарика», палко сперечаючись про те, чи був Кагель шарлатаном і дилетантом, як стверджувала ти, а також про інші, не менш значущі речі.

Ми вже наближалися до оперного, як раптом ти зупинилася і владно махнула рукою тачці; тачка стала і поцікавилася, чого тобі треба, Андрусю. «До Погулянки», — сказала ти, сідаючи на задню сідушку; я розлютився і сів поруч. «Не сердься, котику, — зашепотіла ти, присуваючись ближче, — хочеш, я тобі віршика розкажу?» В тачці