Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї - Костянтин Вільович Москалець

Сніг довкола нас був подзьобаний пташиними слідами і загиджений послідом. Руки задубіли і мали колір державного прапора УРСР. Сутеніло, але в портфелі Вовчика лишалася ще пляшка і ми знову пішли збирати хмиз. Небо було такого ж кольору як наші руки, а сніг здавався бузковим. Ми пили вино і пхали руки просто у вогонь. Долоні над полум'ям нагадували жест священика, який благословляє. Ми благословляли. Це був дуже древній і дуже значущий жест. Цей жест утворювала довколишня зима, яку ми, здається, любили, тому що не могли без неї жити. Те, без чого не можна жити, можна тільки любити, Андрусю. От, наприклад, я без тебе не можу жити. Це означає, що…

— Не збивайся, — сказала Андруся. — Я чудово знаю, що це означає. Розповідай далі. Я б так хотіла бути з вами тоді.

— Ти тоді була ще дуже маленькою.

— Як муха.

Атож, такою як муха або горобеня. Тоді Вовчик і каже: «Колись ми пригадаємо цей день. Років через двадцять. Тоді все буде по-іншому». — «Україна стане самостійною, Рябчук — редактором журналу, а ми в тому журналі будемо друкувати свої вірші і романи».

І ми зареготали, Андрусю; ми були п'яні, як двері.

— Як «Doors», — підказала Андруся.

Авжеж, усе ти знаєш. Ми гойдалися від реготу і бралися за животи, ми плескали один одного по спинах і нам було жарко, ми казилися від щастя, яке було ось тут, у засраному птахами провінційному парку, за три тисячі кілометрів від структуралістів і постмодерністів, ми гордо кричали «Слава Україні!», повними пригорщами брали сніг і підкидали його в небо, пташині гівна сипалися нам на шапки, за коміри пальт, в рукави, і тоді раптом Вовчик схопив мене за руку і промовив якимсь таким чудним голосом: «Дивись».

Спочатку я не побачив чогось особливого. Світився білий цегляний мур, стояли сосни, притрушені снігом, жевріло багаття. «Вище дивись», — сказав він. Я підвів очі й побачив. Вони скидалися на плоди. Але на соснах не ростуть такі великі плоди. На соснах ростуть маленькі шишки. А вони були дуже великі, дуже нерухомі і якісь потойбічні, я це зразу відчув, що вони з іншої реальності, що вони насичені іншим часом і переповнені відмінним від нашого простором; вони мовчали і я подумав, що вони сплять. «Сплять?» — спитав я. — «Вони мертві», — відповів Вовчик.

На кожній сосні, майже на кожній гілці, міцно вхопившись кігтиками, сиділи птахи; їх було багато, дуже багато, сотні, вони заповсюдили весь парк, вони позамерзали уві сні, не витримавши довгих лютневих морозів. На кожній сосні і майже на кожній гілці. Десятки й сотні, Андрусю, ти не можеш цього уявити. Ми знехотя допили останню пляшку, закидали снігом жар і я провів Вовчика до автобуса на Даньківку, а сам пішов додому.

Під рестораном стояв мій однокласник Сергій, вимагаючи в перехожих цигарки або життя; я дав йому закурити. «Ходімо вип'ємо, старий, — сказав Сергій, — як я їх усіх ненавиджу, сучі морди совки, один тільки ти молодець, пішли, вріжемо, мать їх усіх так і наперекосяк, їх необходімо вздрючить і висушить, давай вип'ємо, не можу більше бачити цих, ну, ти понімаєш, ходім, я ставлю і ми їм покажемо, як нада жить по-справжньому». Ми зайшли до ресторану і випили по склянці сухого вина, від якого я зробився напрочуд тверезим. «Ти, старий, посидь, а я зараз прийду», — сказав Сергій і щез на віки віків, тут було дуже гаряче і гамірно, офіціантки сварилися з готовими бухарями, бухарі кричали і співали про воду, яку несла Галя, в якої гнулося коромисло, про дивовижно в'юнкого Іванка, словом, усе було так, як треба. Я встав і вийшов.

Біля пожежної частини стояли стенди, за повибиваним склом яких сиділи опудала птахів і білочок, підсвічені електричними лампочками, зі скляними очима і справжніми шишками в лапах. «Надто багато вас сьогодні», — сказав я вголос і згадав, що давніше, років з дванадцять тому, ці самі опудала стояли на книжковій шафі в нашому дитячому садку; тоді мені дуже кортіло поторкати їх руками, але вихователька чомусь не дозволяла, а я був переконаний, що коли візьму їх, притулю до грудей, подихаю на них, погладжу, то птахи і білочки стрепенуться, затьохкають, закаркають, защебечуть, почнуть літати і бігати по всьому садку, а ми будемо радіти і ловити їх, і бавитися з ними в жмурки; інколи мені це снилося. Коли батько був п'яний, а мама працювала в другу зміну, мене нікому було забрати з садка і я допізна сидів серед цих птахів і білочок разом з нянею-сторожихою, але вона теж не дозволяла брати опудала до рук, а потім одного разу дозволила, і я, насилу стримуючи внутрішній трем, почав обережно гладити по голові оцього маленького шпачка, дихаючи йому в скляні очі, які заходилися туманом, але вони не оживали, не оживали, хоч ти сядь та й плач; ні білочки не оживали, ні сороки-білобокі, ні галки, як я не говорив до них, якими пестливими іменами не кликав, ретельно наслідуючи маму, що вміла говорити і з собаками, і з котами, і з птахами, такою характерною інтонацією, якої я тепер не можу відтворити. Відтоді я повністю збайдужів до всіх на світі опудал, назавжди.

Шукаючи цигарки, наткнувся в кишені на якісь папери. Витягнув їх — це були вірші Рябчука; підніс аркуш до світла з-за стенду і прочитав, з кожним рядком усе менше вірячи власним очам: