Фавст - Григорій Михайлович Косинка

I знову спiвали старої тюремної пiснi:

Слышно там идут…

Где-то кого-то на каторгу ведут.

— Не спiвайте! Не зацвiтуть, нiколи вже не зацвiтуть пiснi на гривi мого коня! А я все-таки не буду журитися: ми вмираємо в iм'я наступних поколiнь.

Пiдiйшов до дверей, довго читав видряпане нiгтем:

«Тут була остання нiч… Ми загинули за волю свого народу; той, хто одвiдає цю камеру, хай згадає нас… Земля українська кров'ю окроплена, дiти цiєї землi гниють по тюрмах слов'янських народiв, бо самi вони — гнiй i труп… Люди без волi, без бажання навiть…»

Далi все було засмальцьоване так, що годi прочитати. Фавст стояв i довго думав: йому не треба було говорити такi слова, не до нього звернена була скарга смертникiв.

«Остання нiч» — зафiксувала його пам'ять. Коли ця остання нiч прийде до нього, Конюшини? Знесилений упав на залiзне лiжко. Вiн не пам'ятав уже, чи це був сон, чи справдi було колись таке життя? Згадував…

— …Сьогоднi — багата кутя, ая… У мене не було ще тодi Iскри, не цвiли пiснi нашi над борами. Стояла мати коло столу, лампадку перед образами засвiчувала:

«Святий вечiр, дiти, надходить — не пустуйте!..» I долiвка в хатi, вимазана Оксанкою, блищала, i нашi очi дитячi блищали радiстю i щастям… Мати не сердилася, коли малий Яцько смикав їх за спiдницю, приказуючи:

«Перший пирiжок, мамо, менi».

— «Добре, Яцю, тобi… А кому ж? Тiльки тобi!» — гладили рукою його наїжачену голову й посилали до батька.

А батьковi очi свiтилися, мов у святого Миколая на божнику, вiн садовив праворуч себе Яця, а лiворуч — Настусю i бавив обох, ая…

Повз них проходила горда Оксанка. вона старша була i робiтниця в матерi найперша: в Оксанчинiй косi, пам'ятаю, маком синiла стрiчка…

«Чиясь файна молода буде», — подумав. А вона повернулась тодi до мене, засмiялася:

— «Отакої, паничу наш, — сказала, — на вулицю нiвроку вам, навiдуєтеся, а дров урубати, то… «Хай тато!» пожурила i пристрамила його тодi Оксанка; батько наче не чують цього — сива голова туркоче дiтям якiсь казковi слова:

«Ми вже того щастя не зазнаємо, а прийде, дiти, ая… Та всiм убогим людям дадуть землi…»

Надходила багата кутя, святий вечiр…

«Надiвай, Оксанко, стрiчки Настi, в'яжи червоного пояса Яцевi».

Сторожукове пильне око; заспане, пом'яте якесь, мов простирадло у повiї, обличчя, мутнi очi, особливi вуса, схожi на тоненькi ковбаски — (пiдлизанi) якiсь тютюновим димом; у переднiх яснах — два здорових вовчих зуби, валькована шия…

Вiн, Сторожук, вклоняється Бейзеровi:

— Хильїй какой-то…

Смiється Сторожук.

Веселий вiн, звичайно, завжди в такi урочистi хвилини. Мугикає з пiснi два рядки. (Тут у текстi пропуск. — М.Н.)

Нудить Сторожуковi горiлка, тодi йде ригати до раковини. Йому нагадують, що треба поспiшать.

Камера. Фавст узяв з нар свою торбу, розв'язав її, пiдходить до Конончука, каже:

— У вас, дядьку, хвалилися, син є? Але вiн вечерi не принесе сюди — приймiть мою. я буду вашим гостем сьогоднi.

Вiн повертається до Клєнцова:

— Не радiйте, офiцере, з моєї страти… Пам'ятайте:

«Сотнi поляжуть, тисячi натомiсть стануть до боротьби…»

Маламет молився боговi. Вечiр. Нiч.

Фавст нерухомо сидiв годину, скоса дивився на всiх нас i тихо шептав щось, а далi пiдвiвся, поспитав пана Яцькiвського:

— Де твоя, Яцькiвський, кружечка (з орлами), га? Дайте менi води!

Голос зростав, переходив у шепотiння:

— Чуєте, Сторожук списки читає…

Вiн ще припав був до вiдра й пив воду, але пiсля цього, свiдомого, здавалося нам, вчинку вiн уже не приходив бiльше до свiдомостi, вiн збожеволiв, ловив руками повiтря, нiби намагався смикнути за повiд коня. Бiгає по камерi, гукає:

— Кiннота, на конi! До бою!

— Хлопцi, чий кiнь збiжить з Iскрою? Сторожуковi потрiбна кров моя? Маєш її — пий.

Вiн ударив щиколотками по пруговi дверей, розбив до кровi руки i на здивування усiх почав малювати на стiнi велику лiтеру «У». Не скiнчив, а знову гукнув на всю камеру:

— Кiннота, на конi! Рiвняйся, до бою ладнайсь» На порозi камери стояв Сторожук. Вiн узяв Фавста за скривавлену руку, мiцно стиснув її, глянув своїми мутними очима на всiх нас i вивiв Конюшину з камери востаннє…

Камера занiмiла з жаху.

У сусiднiй камерi, «етапнiй», спiвали студенти — новаки ще нашої тюрми:

Ой, радуйся, земле, Син Божий народився…

А Конончук держав у руках шматок хлiба, що його дав йому Фавст з Подiлля, i ридав…

(2.4-1923 р.)