Фавст - Григорій Михайлович Косинка

Вiн ковтав її, криво усмiхався, а сам дивився на пiдлогу. Бейзер залишив на хвилину Фавста; вiн суворо, допитливо. нiби справдi вiд нього так багато залежнi були ми, оглядав кожного. Клєнцов, радiючи, очевидно, що Фавстовi була така «баня», розсмiявся, але Бейзер помiтив таку несподiвану радiсть:

— Эй, ты… как тебя? Чего ржешь, чему ты радуешься?..

Клєнцов вирiвнявся i, зцiпивши зуби на образливе «ти», промовив зозла:

— Арестант — тоже человек. Да.

— Сутки карцера, — глухо наказав Бейзер, i Клєнцова без курива i без хлiба повели кудись з камери. А Бейзер знову повернувся обличчям до Фавста:

— Где твоя нара? — запитав.

— Третя.

Начальник корпусу пильно обдивився з усiх бокiв Фавстове лiжко, торбу, рушника, вишитого з. ключем журавлиним… Уже хотiв був рушати з камери, як раптом уклякнув i читав видряпане: «Прокiп Конюшина», а внизу — «Христос Воскресе, Галю…»

— «Христос Воскресе» — тоже твоє? — запитав з iронiєю Бейзер.

— У мене Вiн не воскресне… Чого тобi треба? — була Фавстова вiдповiдь.

— Троє суток карцера… без хлеба, кровать привин-тить. — Бейзер скаженiв.

— Кто бросил окурок? — гукав вiн на всю камеру. — Чашки, стекло, ложки, ножи… проверить. отобрать… На три дня поднять в камере нары, староста.

— Слушаюсь. Додати деякi деталi…

— Камеру лишить на неделю передач й… забыл, за окурок — сутки карцера. За… протест и бандитизм. Реплiка якогось копiйчаного меншовика або укапiста:

— Ведь были же когда-то тюрьмы, сидели, живые ведь люди…

За дверима нашої камери затихав десь у глухих коридорах малиновий дзвiн на острогах начальника корпусу № 6 — Бейзера.

Старий карцер, де сидiв був Фавст, бачив i чув у своїх кам'яних шорах багато трагедiй: там божеволiли, там вiшалися, розбивали голови об стiну — всього було, все бачив i чув старий карцер.

Аж позеленiв од цвiлi, од вiку свого давнього i слiз людських; по кутках протягувалася вже вода, а зимою, зрозумiло, вона трохи пiдмерзала й сковзалися ноги на такому льодку тонкому.

Фавст розповiдав свою iсторiю немудру так:

— Коли мене Бейзер, — каже вiн, — кинув був до цiєї ями, цвiллю вкритої, я хотiв просити його, щоб одразу взяли мене на розстрiл… Це була не секретка, нi. Подумай, яки менi рацiя гнити на пнi, коли я знаю свiй кiнець краще за Бейзера?

Я загнув йому матюка у вiчко, i, повiриш, трохи полегшало… матюкнувся я не тому, що люблю лайку, нi, зо мною трапилося щось таке незрозумiле, що й досi не можу з'ясувати собi. Горiла голова, а тюрма, — уяви собi, наша велика тюрма виломлюється з грунтом i летить високо-високо понад борами…

I добре пам'ятаю мою суперечку з Бейзером: «Брешеш, — нiби кажу йому, — хай скрiзь — тюрма, хай скрiзь карцер i кара, але маєш добрий знак: одна вже виломилася з грунту, летить». I знаєш, я вперше почав тодi так смiятися. Менi стало раптом страшно: що зробили з мене за сiм мiсяцiв? Той дурень даремне фавста згадував i легенди — я живий ще, хоч моя iсторiя варта теж легенди.

…Знаю, менi вже не жити, нема менi повороту до життя, кров'ю харкаю… Дивно, один поет — цiлком хворий, на мою думку, — написав два рядки у карцерi:

«Слiпе село лютує,

А Україна кров'ю харка.»

Слiпе село… Тут, у карцерi, засмiявся я на слова слiдчого: вони питають, де сходилися на раду? Де, в кого?

Фавст притулився щокою до холодної стiни i тихо шептав: «У моєї рiдної сестри, чуєте?..» Далi вирiвнявся i цитував собi з якогось фiлософа: «панувати над рабами, обернути кожного на автомат — такий здебiльшого, намiр у деспотiв»…

— …Так знайте, — говорив до стiни далi — Прокiп Конюшина нiколи не буде зрадником. Я загину, сотнi й тисячi таких, як я. але нiколи, нiколи не продаватиму сестри своєї. I нiкого не продаватиму. Юдою не буду.

Фавст плакав… Йому все ще. здавалося, стояв образ слiдчого Однорогова, говорив нiби до нього:

— Каже менi Однорогов: «Ты, Конюшина, трудового присхождения, ты — бедняк, ты получил образование, ты. наконец, не Грицько или Омелько какой-то… Но почему, почему, из каких побуждений ты примкнул к преступному обществу самостийников? Почему принял участие в восстании?»

Конюшина вiдповiв:

— Ая… Пiшов, не можна не йти. бо коли пiдпалити хату Грицьковi та Омельковi, то вони лише тодi за вила i гiднiсть свою згадають, ая… менi ж, самi казали, людинi свiдомiй, треба свiдомо i прямо у вiчi вороговi дивитися…

Так йому нiбито сказав був Фавст, а вiн на це усмiхнувся, дав гарну папiросу:

— Кури, мовляв, Конюшина, нашi, а скажи нам, де подiлися вашi, де були бандити?

Перехилив Однорогов через стiл голову i. трохи заспаний, процiдив крiзь зуби:

— Пойдьош на шльопку, милок! Герой! Замахнувся i на всю руку вдарив по зубах. Фавст, пам'ятає, до кровi, до кiстки прокусив йому руку ту — тiльки прикладами врятували життя Однорогову, занапастивши Фавстове: його тримали пiсля цiєї iсторiї три мiсяцi в так званому секретному пiдвiддiлi.

…Днi текли. Конюшина почав кашляти кров'ю — тодi перевели до загальної тюрми, до камери № 12.

— Дзинь-бом, дзинь-бом…

(подати уривки з пiснi, настрiй)

— Слухай, — каже менi Фавст, — вони спiвають цiєї пiснi так, як смуток власний п'ють… Правда ж? А менi, здається, нема чого сумувати: справдi я пережив був таку велику радiсть i захоплення, що й досi обертом голова йде, як згадаю минулеє..

Кiнь був у мене — Iскра, а коли виїздила наша сотня з лiсу — у гривах кiнських пiснi цвiли, зеленi бори дороги нам стелили, i ми були самi. як бiр, зеленi — такi молодi й завзятi…

На команду: «Кiннота, на конi!» — вихором злiтали, острогами дзвонили i стременами