Імперіум - Крістіан Крахт
Енґельгардт ледь не потонув у соромі: спочатку він зблід, потім розчервонівся, спробував піднятися зі свого місця, щоб залишити цей позбавлений будь-якої поваги салон. Він розправив серветку на столі перед собою, тихо, майже нечутно, без жодного сліду іронії подякував Гартмутові Отто. Від одного плантатора, котрий хотів його зупинити та грубо схопив за тонке передпліччя, він звільнився, рвучко повівши плечем, потім кількома кроками перетнув залу і відчинив двері на палубу. Там він спинився, провів долонею по лобі. Вдихаючи і видихаючи вологе тропічне повітря, він подумав було, чи не спертися для більшої впевненості на перегородку прогулянкової палуби, але все ж таки відкинув цю думку як ознаку слабкості, й тут його охопила глибока самотність, ще більш незглибна, ніж там, у своїй рідній Франконії. Він опинився тут, серед цих жахливих людей, серед позбавлених любові грубих варварів.
Цієї ночі він спав дуже погано. Десь далеко на горизонті повз «Принца Вальдемара» пройшла гроза, заграви по всьому небі, спалахуючи в ритмі випадковості, щоразу огортали пароплав примарним сніжно-білим сяйвом. Енґельгардт борсався в зібганих простирадлах і в миті якоїсь напівдрімоти бачив на стелі контури Англії в спалахах далеких блискавок, коли ж нарешті — тоді негода здавалася йому якнайвіддаленішим темним гуркотом — глибше поринув у сон, то йому примарився храм якогось древнього культу, зведений на березі безвітряного Балтійського моря, під блідим вечірнім сонцем, освітлений смолоскипами вікінгів, увіткнутими в пісок. Там відбувалося поховання, достойні норманські мужі стояли на варті коло храму. Біляві діти з уквітчаними голівками награвали тиху мелодію на сопілках із кісток. У променях призахідного сонця пліт із тілом померлого виштовхнули в море, один богатир, зайшовши по пояс у воду, запалив поліно, і пліт, який поступово охоплював вогонь, повільно й тужливо понесло на північ, у Гіперборею.
Рано-вранці наступного дня, залитий палючим сонцем, під мелодії оркестру та гучне ревіння сирени пароплав увійшов у бухту Бланше; Енґельгардт стояв біля леєра злегка розгублений, ще відчуваючи в кістках дивний жахний сон минулої ночі, події якого розчинялися в тумані разом із наближенням до берега. Він здогадувався, що значення обох плавзасобів переплелося, проте нинішнім ранком він partout був не в гуморі робити будь-які висновки щодо обставин власного від’їзду з батьківщини, не поспішного, проте вельми неприємного, здійсненого під загрозою вульгарних насильницьких дій з боку прусської поліції. Авжеж, гадалося йому, на цих зелених узбережжях я не помру.
Відчуваючи готовність до стрибка, властиву всім котячим, він збуджено розглядав твердь, що повільно наближалася, Отже, це був він, його Сіон. Тут, у цій terra incognita, він оселиться, у цьому куточку земної кулі розгорнеться його доба. Він збуджено ходив туди-сюди, дійшовши до корми, знову рвучко розвертався, а кілька панів, котрі до сніданку вже знову напилися (жахливого торговця птахами серед них не було), піднімали за нього келихи та підбадьорливо гукали, мовляв, нехай усе в нього буде добре, нумо товаришувати, бо ж німцям на землях протекторату треба триматися разом тощо, тощо. Ігноруючи цих хамів, він вимірював поглядом узбережжя, плавно простягнене вдалечінь, видивляючись бухти, нерівності, вивищення.
Пальми заввишки з будинок випиналися з парких заростей Нової Померанії. Синювата пара піднімалася над порослими лісом схилами, то тут, то там виднілися прогалини, на яких стояли споруджені з трави хижки. Розпачливо кричала макака. Сіра стіна хмар ненадовго закрила сонце і знову вивільнила його з полону. Пальці Енґельгардта нетерпляче відстукували то одну, то іншу маршову мелодію, ще раз пролунав звук корабельної сирени. Стало видно конус вулкана, порослий до середини лісом. Раптом на пофарбований у біле леєр упали червоні крапельки, і він злякався. У нього пішла кров носом, і він поспішив досередини, обережно намацуючи сходинки в напівтемному оббитому металом коридорі; у каюті ліг на койку і, заплющивши повіки, притиснув до обличчя край простирадла, що поступово просочувалося червоним. З накритого серветкою глека налив собі в склянку трохи соку і випив його жадібними ковтками.
Усі Гербертові Висоти тепер було видно як на долоні, був перший тиждень вересня. Люди стояли на дошках причалу, причепурені, виголені, зі свіжими комірцями, в очікуванні вже не надто свіжих газет із Берліна, ще поки що добре охолодженого пива, яке одразу після вивантаження перших ящиків відкривали й передавали пляшки з рук у руки, в очікуванні дюжин листів із батьківщини і, звичайно, новоприбулих, лицарів удачі й пригод. А ще — плантаторів, які поверталися додому, поодиноких учених, орнітологів та мінералогів, дворян, збіднілих і зігнаних зі своїх закладених-перезакладених земель, шибайголів — уламків прибитого до берега добра й непотребу Німецької імперії.
Енґельгардт стояв у своїй каюті, а точніше — біля ілюмінатора, на пароплаві, що повільно порожнів, і дивився через подвійне скло на Гербертові Висоти. Кровотеча з носа припинилася так само раптово, як і почалася. Він стояв ще не зовсім упевнено, прихилившись до стіни, фіранка з газу, колихаючись, легко торкалася його щоки, в кишені пальці міцно стиснули недогризок олівця, сонце немилосердно палило крізь ілюмінатор. Коли фіранка вкотре торкнулася його обличчя, він почав плакати, затремтів, по колінах пройшов дрож; у нього було відчуття, наче з нього за допомогою якогось апарата через кістки висмоктали всю сміливість і його кістяк, що до цього тримався на клеї мужності, зараз розвалиться.
II
У Порт-Саїді піввічності (а насправді лише кілька тижнів) тому, коли помилково вивантажили його заокеанські одинадцять ящиків із тисячею двомастами книжками, що, як він підозрював, зникли назавжди, Енґельгардт заплакав востаннє, зронив одну-дві майже не солоні сльозинки з відчаю та тупого відчуття, що ось його вперше полишає мужність.
