Біла ніч - Андрій Анатолійович Кокотюха

Піде.

Також не було шинелі, роздобути її десь було нереально. Та після кількаденного дощику сьогодні раптом визирнуло сонце. Нехай справжнє тепло ще не скоро, офіцер без верхнього одягу особливої уваги однак не привертатиме. І тут Коломієць зробив поправку на форму: вона сама по собі робить особу недоторканою, а значить, багато деталей просто не помічається.

Кашкет тримався міцно, хоч форми голів у чоловіків виявилися різними. А ось ремені не трималися як слід. Відмовлятися від задуму Коломієць не збирався, тож засунув пістолет у кишеню галіфе.

— Добре, що йому не терміново.

— Зрозумів усе. Пожалів. Гуманний, — сумно посміхнулася Марта. — Гляди, Східняче. Як далі буде, не знаємо. З вами-то все зрозуміло, зі мною не дуже. Як доведеться лишатися, капітан зайде по форму.

— Не до того йому буде, — відмахнувся Максим.

— Мудро говорить, — зауважив Грак. — Ти, друже командир, тим не легковаж. Як той казав, не плюй у колодязь.

— Побачимо. — Коломієць поправив кашкет. — Усі все знають. Щойно зайду в лікарню, починаємо рахувати до ста. Навіть якщо в тебе, друже Грак, сто налічиться швидше — дій, як домовились. Я вже постараюся не баритися.

— Добре, — мовив той, а Тихий щось прогудів собі під носа.

План проговорили, поки Максим перевтілювався в капітана, і жоден із них не обмовився вголос про те, що хвилювало кожного. Марта спробувала почати цю розмову, та Коломієць різкувато перервав, закликавши зосередитися на акції.

Сам чудово розумів — у них нема єдиного плану відходу.

Якщо Тихий міг покластися на Грака, котрий, як пощастить, заплутає погоню, знайде місце, де пересидіти, і потім таки має шанс повернутися в домівку, Східняк мусив відступати сам. Нехай на їхньому боці раптовість, проти відіграватиме місце розташування лікарні: центральна частина Луцька. Там солдати будуть швидше, ніж аби все відбулося на якійсь із околиць. І, не знаючи міста, вислизнути з облави важко, майже неможливо.

На майже Максим і ставив.

Вийшов останнім, пустивши побратимів уперед. Не переймався, що без жодних документів — чоловіка у формі офіцера НКВД нікому не стукне в голову перевірити. Ішов, тримаючи в голові схему, накреслену раніше Граком, а ще — орієнтувався на почуте, фіксуючи всі орієнтири.

Прогноз справдився: Коломієць не привернув зайвої непотрібної уваги. Військові та цивільні йшли та їхали у своїх справах, місто жило, кожен тут мав власний клопіт. Максим не забував байдуже, знічев’я козиряти у відповідь і кидати руку до козирка, коли бачив старшого за званням. Ішов, як радив Грак, прямо по Ягеллонській, наполовину зруйнованій, минув собор на центральному майдані, у потрібному місці повернув.

Так, без зайвих пригод, — до лікарні, облупленої триповерхової споруди.

Зупинився.

Згадав раптом, що не має курива.

Угледів біля бровки німецький мотоцикл із коляскою. Біля нього — вусаня в довоєнній синій міліцейській шинелі та синіх бриджах, заправлених у забрьохані чоботи. Поправив кашкет. Підійшов. Міліціонер зосередився, явно чекаючи розпоряджень, віддав честь, завмер.

— Як служба? — поцікавився Максим російською, відповівши на привітання.

— Так точно, товаришу капітане держбезпеки, — відчеканив той.

— Що — так точно? — щиро не зрозумів Коломієць.

— Порядок, як кажуть, у танкових військах.

— Чому — у танкових?

— Приказка така ходить. Я ж танкіст. Був командиром танку. Ось, у міліції.

— Коли так, дай закурити, мазут.

Знав, що на таке прізвисько танкісти ображаються. Сказав навмисне, перевірити реакцію. Вусань не сказав нічого, не смикнувся жоден м’яз на лиці. Спокійно витягнув із кишені пачку з незрозумілим написом і жовтим верблюдом на фасаді.

— Пригощайтеся.

Тепер Коломійцю не вдалося приховати подив, і колишній танкіст зиркнув на нього переможно.

— Не бачив таких ще, — визнав Максим.

— Американські. Союзницькі, як кажуть.

— Де розжився, служивий?

— Спекулянтів зловили. На станції крали, там іще тушонка їхня зникла, американська, усяке таке. Військовий вантаж, усіх, я думаю, до стінки. І правильно. А оце, — вусань підкинув свій скарб на долоні, — в одного було в кишені, якого застрелили, коли крутили.

— У покійника забрав? — Коломієць зсунув брови. — Мародерствуєш, танкісте?

Міліціонер зовсім не збентежився.

— Не на ньому самому. У пальті. Пальто в кутку валялося. Теж мені, придумали. Я вам… Самі ж просили, а тепер мародер.

Зрозумівши — перегнув, Максим по-товариськи хлопнув вусаня по плечу.

— Та жартую я, чого ти. Не повіриш — усе курив, таке ні. — І, пригостившись і прикуривши, затягнувся, додав ніби між іншим, натякаючи, що без шинелі: — Тепло сьогодні.

— Так точно. — Міліціонер говорив сухо.

Поки розмовляли, Коломієць устиг зачепити поглядом Грака й Тихого — трималися, як погодили, окремо один від одного. Грак говорив про щось із дівчиною, що стояла неподалік із букетиками конвалій. Тихий товкся біля неохайної жінки в надітому поверх куфайки фартуху — вона продавала пиріжки.

Обоє його побачили.

Квітневий день добігав кінця. Небо далі було чистим, хмари не затуляли сонце, усе одно воно вже світило не так яскраво.

Пора.

— Ладно, не дмися.

Розвернувшись у бік лікарні й курячи на ходу, Коломієць перетнув вулицю, впорався з цигаркою за три затяжки, недбалим щиглем жбурнув недопалок убік, зафіксувавши — по здобич негайно кинулися з двох сторін безпритульні. Укотре поправивши кашкет, пропустив перед собою немолоду медсестру, зайшов усередину.

Спершу розгубився, не знаючи, куди йти, хоч перед ним був довгий, зі склепіннями коридор старої споруди, по один бік якої тягнулися вікна з давно не фарбованими, обдертими підвіконнями й рамами. Три поверхи… Але ж після операції на верхні не піднімешся, шукати десь тут, на чому й будувався розрахунок.

Один, два, три.

Почавши подумки відлік, Східняк на ходу зупинив чоловіка в білому халаті, шапочці та окулярах, не запитав — промовив, так само російською:

— Де у вас тут товариш Голяк Михайло?

— У нас тут, товаришу капітан, народу кілька сотень, — відповів лікар. — І хіба не знаєте, халат треба вдягати.

— Апендицит у нього, — останнє зауваження Коломієць демонстративно проігнорував.

— А. — Лікар поправив окуляри. — Знаєте, справді унікум. Рідкісний у наш час діагноз. Через те зацікавив органи?

— Ви теж хочете?

— Що?

— Зацікавити органи. Наприклад, запитання ваші підозрілі.

Чоловік зняв окуляри, протер краєм халата.

— Слухайте, у мене сьогодні було шість операцій. Стомився, нема сил лякатися.

— Не лякаю. Прошу показати палату Голяка.

Сорок шість.

— Кінець коридору, праворуч. Там ліворуч сходи, прямо — ще палати. Десь в одній із них. Можу бути