Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
А сонце піднялося на вершину і світило вже не так яскраво і сліпучо, як спочатку.
Шофер, відчувши раптову втому, приліг на теплий пісок і задрімав.
І приснилася йому темрява, з якої він вийшов. І в темряві він почув рідний звичний звук – скрип дерев'яних бортів, що супроводжує нескінченний рух машини, на якій вони з Горичем проїхали багато років свого життя – тисячі днів і ночей, укутаних у морок.
Прокинувся від прохолодного вітру, що опустився на берег. Сонце вже хилилося до заходу. Опускалися сутінки, і в них, схожих на темний туман, він побачив далеко в морі ледве помітний вогник, цятку, яка немов зігріла його, відігнавши вітер.
І зрозумів шофер, що вийшов він не на той берег. І без усякого жалю зійшов він на воду і пішов по її поверхні до цього далекого вогника, і ніщо не могло зупинити його: ні вода, що просочувалася в чоботи, ні темрява, що загусала з кожним новим кроком.
Важко було підрахувати, як довго він ішов до цього вогника. Дуже довго. Через якийсь час вогник став яскравішим, а ще пізніше шофер увійшов до світлового коридору й пішов далі до свого прожектора, до свого кочівного будинку, що шукає виходу до справжнього світла, до сонця, до життя.
– Ну що там? – нетерпляче запитав Горич шофера, що повернувся з темряви.
– Нічого, – відповів шофер, забиваючись у кабіну. – Вода…
– Суцільна вода?
– Так, – кивнув шофер.
Знявши чоботи, він вилив із них воду. Викрутив онучі й поклав на підлогу кабіни.
– Що ж нам далі робити? – Горич подивився на шофера.
– Нічого, – відповів шофер. – їхати…
15
Лютий нічний вітер ривками тягнув чорний дирижабль по всіяному зірками небу. Гондола від цих ривків розгойдувалась, і табурет їздив по дерев'яній підлозі, скриплячи і змушуючи Мешканця дирижабля кривитися. Незважаючи на пізню годину, він не спав, раз у раз перевіряючи, чи щільно зачинені вікна-ілюмінатори. Він перечікував ураганний вітер, твердо впевнений у тому, що ніякої шкоди нинішня стихія ні йому, ні дирижаблю не завдасть.
Його час від часу нудило, але, не звертаючи на це уваги, він терпляче стояв біля вікна-ілюмінатора, заглядаючи вниз у сподіванні побачити дрібні вогники якого-небудь покинутого в лісах села. Користі від цих вогників, звичайно, не було б, але вони неодмінно втішили б Мешканця, і тоді не відчував би він себе так самотньо в цьому світі й на цій висоті.
Але внизу було темно.
Мешканцеві дуже хотілося з ким-небудь поговорити. Для цього навіть не потрібний був співрозмовник – варто було тільки побачити де-небудь унизу людину або навіть сліди її присутності, димок, який вилітає з димаря, вогник.
Але нічого цього не було.
А вітер усе посилювався й розгойдував гондолу. Довелося сісти на підлогу. За склом вікон-ілюмінаторів горіли яскраві зірки. Мешканець із тугою дивився на одну з них, ту, що здавалася йому найяскравішою.
Дивився і згадував той звичайний вересневий день, який починався врочистим і святковим ранком. Так, так воно й було. Радянським людям було чого радіти, у них були всі підстави для святкового настрою. А скільки сердечних, щирих, схвильованих послань надійшло в останні перед його відльотом дні! Віктор Хохлов, токар Дніпропетровського машинобудівного, писав: «Прийміть, рідний наш, від мене й усієї моєї сім'ї найкращі побажання у вашому польоті. Ми, як і всі люди на землі, пов'язуємо з цим польотом найкращі свої сподівання – встановити мир на нашій планеті, добитися дружби між могутніми державами, назавжди покінчити з небезпекою війни. Ми подумки будемо з вами і в дні вашої благородної місії».
А техніки-механіки радгоспу «Калиновський» Могильовської області М. Н. Головейко і Г. Н. Яковлев писали: «Ми, прості робітники, сподіваємося, що ваш політ відкриє нову сторінку в боротьбі за мир. Війна нам не потрібна! Вона потрібна тим, хто нечесним ставленням до життя прагне поневолити народи». Тесляр зі Свердловська Павло Якович Кузнецов писав великими нерівними літерами, старанно виводячи їх на аркушах учнівського зошита: «Незабаром ви будете на Землі. Передайте простим людям: нехай вони вірять твердо, що народи Радянської Росії й усього Радянського Союзу не хочуть війни і ненавидять призвідників війни. Ми, радянські люди, – люди миру і мирної праці. Нам наш Радянський уряд створює усе для того, щоб ми жили в достатку. У мене п'ятеро дітей: чотири сини й дочка дванадцяти років. Мої сини досягли майже всі такого віку, що здатні стати в стрій. Але я супротивник того, щоб вони гинули від проклятих рушниць і техніки війни. Нехай вони живуть на славу свого людського життя й насолоджуються природою, в якій живе людина на Землі».
Дійсно, таких листів були сотні. А потім настав той звичайний вересневий день, і по величезних бетонних квадратах аеродрому прошурхотіли шини ЗІЛів. Із машини вийшов він, потиснув руки дипломатам, обернувся до радянських людей, широко й відкрито, заразливо всміхаючись. І немов якийсь несвідомий, владний порив зламав рівну лінію багатотисячних рядів: люди кинулися йому назустріч. Він ішов, оточений привітно й радісно усміхненими людьми, втілюючи в собі їхню силу, їхній розум, їхню волю і невичерпну енергію.
– Щасливої дороги!
– Час добрий вам!
– Увесь народ буде з вами!
– Ми віримо у вас! Бажаємо сил у великій справі боротьби за мир!
– Усім серцем підтримуємо вас!
І кожен хотів сказати своє найпотаємніше,
