Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков
Тим часом носії колод перетнули смугу, але слідом за ними на якихось приземкуватих широких санях декілька міцних дядьків витягнули на бетон велику білу руську піч із високим димарем, який іще нещодавно, мабуть, виглядав із даху. Витягнувши піч на бетон, вони зупинились і влаштували перекур. Із цікавістю Василь розглядав, що ж вони курили. Це були незграбні товсті самокрутки. Перекуривши, дядьки впряглися в сани і потягли піч до галявини. Інші ж дядьки, склавши принесені колоди, перетнули погляд Харитонова у зворотному напрямі.
Так почалося перше мирне будівництво в цих місцях, що примирило колишніх ворогів. За перший день до ями віднесли декілька десятків міцних колод, які були раніше стінами двох сибірських зрубів.
Григорій був задоволений. Він раз у раз озирався на похмуру Петрівну, що весь день просиділа поруч і з хмурним виглядом спостерігала за будівництвом. Харитонов видавав у кожні руки по три сигарети. Ті, що отримали їх, відходили трохи поодаль і закурювали, й очі їхні сяяли щастям. Видно, не витримала цього Петрівна, зірвалася зі свого місця й майже бігом повернулася в дім Григорія. Ще б пак – її бойові соратники стояли поряд зі своїми ворогами, разом курили, розмовляли про щось досить весело і при цьому без кінця всміхалися. Було це дивно і для Харитонова, але він скоріше був радий тому, що відбувається, пояснюючи це для себе тим, що народ втомився воювати, що цілком могло виявитися правдою.
Настав іще один вечір. Сонце повільно скотилося за далекі кедри, а люди все ніяк не розходилися з галявинки. їх уже не було видно, лише вогники сигарет, а точніше, останньої, третьої сигарети кожного, все ще світились і ворушилися, підвладні жестам рук.
Харитонову дуже хотілося підійти, послухати розмови, самому поговорити з ними, але стримувало відчуття своєї непричетності, адже насправді: про що він міг із ними говорити?!
Між собою в них було, звичайно, про що побалакати. їх стільки років об'єднувала одного з одним війна, об'єднували жертви цієї війни, і тепер ось об'єднало будівництво єдиного пам'ятника всім жертвам. А хто тут Харитонов?! Мандрівець, який просто зайшов випадково. Відпочине і продовжить шлях. Адже не сюди ж він ішов насправді!
Петрівна лежала на лаві, обливаючись слізьми. її плечі здригались. Здавалося, вона відвернулася від усього світу, втиснувшись у стіну рубленого будинку.
Василь, повернувшись додому і розгледівши її в тьмяному світлі гасової лампи, що чаділа, хотів було підійти, втішити, поговорити. Але й тут зупинило його відчуття своєї непричетності до подій, які відбуваються, і єдине, що зробив він, – це сів скраю на ту ж лаву й ніжно погладив її нечесане волосся.
Незабаром повернувсь і Григорій. Усівся за стіл. На обличчі – переможний вираз, навіть погляд його помолодшав.
– Давай чаю ковтнемо! – бадьорим голосом запропонував він.
Харитонов згадав, що чайник давно вже в печі. Підскочив, витягнув його.
Заварювали сушене малинове листя.
– Нічого, – заспокійливо кивав Григорій. – Скоро літак буде. Усе привезе. Тут, звичайно, є запас на випадок війни, але його ніяк не можна чіпати… Гей, поранена, чай будеш?
Петрівна не відповіла, на що Григорій знизав плечима й махнув рукою.
Харитонов усівся на своє місце по інший бік столу. Подумалося йому про те, як швидко людина отримує «своє місце», хоч куди б вона прийшла.
– Добре працювали, – закивав сам собі задоволений Григорій. – Так вони за тиждень-другий і пам'ятник закінчать… Добре б потім повідомити в які-небудь газети про це, може, приїжджати люди почнуть… А там для них і дорога знадобиться, і житло… Це ж яке життя настало б, а всього-на-всього – тільки пам'ятник побудувати. Все-таки як багато в житті залежить од пам'ятників! Дивно!
Григорій підвів очі на Харитонова й поділився з ним захопленим од власних думок поглядом.
– Я ось дитинство пам'ятаю, – вів далі він, – так у селі нашому, а село велике було, вбили, загалом, одного з комнезаму. І такий йому пам'ятник поставили в центрі села – метрів два заввишки, а збоку дошку, загорнуту в кумач, прибили, з фотографією та віршами. Так ми, хлопчаки, щодня приходили до того пам'ятника. А коли його куркулі спалили – куркулів ураз заарештували, а пам'ятник новий побудували, ще кращий! І по неділях до нього людей більше, ніж до церкви, приходило… А от якби то був пам'ятник «Усім загиблим», то його, звичайно, не спалили б…
Харитонов позіхнув. Слідом за ним позіхнув і Григорій, що задумливо замовк одразу після позіху.
Помовчавши трохи, він обвів неуважним поглядом своє житло і загасив лампу.
Через декілька днів будівництво пам'ятника було закінчене, але ті, хто будував його, не бажали розходитися. Вони сиділи на не використаних при будівництві колодах, курили й розмовляли.
Невисокий лисий дядько, в якого не було правої руки, зло виказував іншим за те, що ті, на його думку, занадто швидко працювали. Говорив, що такий пам'ятник можна було й рік будувати, і навіть спробував порахувати, скільки б сигарет кожен заробив, але збився з рахунку і замовк. Деякі згідливо закивали.
Інший, сивобородий старий, сказав, що якби фарбу добути, то ще кілька тижнів можна було б споруду фарбувати, але на питання: «Де добути фарбу?» – ніхто відповісти не міг. Потім прозвучало ще декілька міркувань, але, зважаючи на їх явну нездійсненність, усі вони незабаром розчинились у тривожній вечірній тиші. І так тривала тиша, поки хтось схлипнув зовсім не по-чоловічому, а потім почулося чиєсь тяжке зітхання й заворушилися дядьки, почали розходитися мовчки, без прощальних слів.
Пам'ятник вийшов на славу. Всередині частоколом поставлених колод на високому постаменті стояла побілена руська піч, яка димарем рвалася в небо. Григорій обійшов кілька разів навколо, посміхнувся, уявивши собі щось із майбутнього, і попрямував до будинку.
Літо готувалося до осені. Вітерець розчісував випалену сонцем траву вздовж злітної смуги, а його старший побратим високо в небі гнав на схід самотні хмари.
І ось із однієї далекої хмари виринула чорна цятка й почала повільно збільшуватись, а незабаром донеслось і дзижчання, що змусило Григорія, не дійшовши до будинку, зупинитись і задерти голову догори. Відшукавши поглядом літак, який наближався, він одержимо всміхнувся і закричав що було сил: «Летить! Летить!» Потім за кілька стрибків опинився на ґанку, відчинив двері та, не прибираючи з лиця дивну застиглу усмішку, зупинився
