Бікфордів світ - Андрій Юрійович Курков

я просто вимушений чомусь присвятити своє життя. Будь-яка діяльність йде або на благо, або на шкоду цивілізації. Я виберу найбільш гуманне. Хтось же придумав присипляти хворих собак і кішок. Але ніхто ще не думав про те, як приспати нашу хвору цивілізацію, що втратила смак до мистецтва і схибнулася на сталі та чавуні. Втім, приспати її не вдасться. Все набагато простіше. Вона поспинає до своєї загибелі. Єдине, що необхідно, – поквапити її. Багато нинішніх умів уже зайнято цим. Вони чесно роблять свою справу. А мені вже двадцять п'ять років. Побачено багато чого, але практично нічого не зроблено. І поспішати не хочеться. Хоча двадцять п'ять років мені виповниться завтра. Ввечері зберуться родичі. На стіл поставлять іменинний торт, понастромляють у нього 25 свічок і, почекавши чверть години тих, що спізнюються, запалять свічки. Буде нестерпно красиво, і в темряві, вихоплені свічковим вогнем, напружено всміхнуться гості. Настане тиша, і зашкварчить розплавлений віск, з'єднуючись із кремовою трояндою. А повітря просочиться солодкувато-церковним запахом, і настане відчуття справжньої врочистості, коли я відчую себе в оточенні святих ликів, а не нудотно всміхненої рідні. Тільки в такі моменти мені не соромно, що я – людина, тільки в такі моменти мені навіть чимось симпатичні ці напружені нерухомі обличчя, по яких хаотично танцюють відблиски свічкових вогників. І я починаю чекати, починаю передчувати майбутній феєрверк, в який має виливатися така істинна врочистість, я стежу, як вогники свічок опускаються все нижче й нижче до торта, як застиглий сталагмітом віск купчиться над кремовим написом, і мені абсолютно байдуже, що, оплавляючись, він руйнує цей жалюгідний святковий напис, і мені робиться радісно й смішно. І ось уже деякі свічки, ослаблі та розм'якшені власним полум'ям, схиляються до останнього складу мого кремового імені й мовби пошепки читають його: «…льям… льям…», і залишається мить до того святого моменту, коли вогонь дотягнеться до торта і прогримить вибух, якого ще ніколи не бачила наша цивілізація і в порівнянні з яким загибель Помпеї видасться дитячою казкою. И усе людство вознесеться в невідоме нікуди, й уся моя рідня, що зібралася за цим столом, вознесеться теж, і я піду за ними. Але ось знову порушується істинний хід подій, і ці старезні родичі починають виявляти занепокоєння та нетерпіння. Урочистість зникає з їхніх облич, і вони тривожно шепочуться, з нервовою посмішкою поглядаючи на мене, потім, ніби домовившись, вони дружно дмуть на свічки, і від їхнього дмухання свічки гаснуть, що наштовхує мене на ще одну неприємну думку – думку про те, що мої родичі видихають вуглекислий газ, здатний загасити будь-яке полум'я. Мої родичі виявляються такими самими споживачами природи, як і все людство, як і сам я. Але все-таки я бачу відмінність між собою і ними: вони безмірно щасливі, тому що змогли загасити свічки, вони відчувають свою спільність, адже вони загасили свічки спільно, а я був сам-один і нічим не міг завадити їм. Я знаю, що я їм осоружний, але себе-то вони люблять. А я й себе не люблю. Я люблю ці свічкові вогники і співчуваю їм. Кожен сірник мріє породити пожежу, кожна свічка горить, мріючи освітити весь світ, але люди не дають мріям здійснитись… А торт уже розрізано срібним ножем на правильні трикутнички, і я бачу останній склад свого імені, що зникає в роті моєї тітоньки, що приїхала з далекого Блекпула, незважаючи на негоду. Гам, і немає «…льям»! Господи, та вони ж з'їхалися сюди не лише загасити мої свічки, але й набити шлунок на майбутній тиждень. Якщо я зникну зараз, вони й не згадають про мене, у них є про що поговорити, з чого посміятися. Добре, що вони теж не люблять яскравого електричного світла. За столом напівтемрява, і тільки крізь каламутне дверне скло пробивається приглушене сяйво лампочки, що висить у коридорі. Я тихенько встаю й відходжу до вікна. Ніхто навіть бровою не повів. У них своє свято, це свято не має ніякого відношення до мого двадцятип'ятиріччя. Це свято гасіння вогню, свято виділення вуглекислого газу. Я відчиняю вікно і, прихований гардиною від гостей, що не цікавляться мною, вистрибую в сад. У саду ніч, але вона набагато світліша, ніж моя кімната, ніж темрява, в яку вони з'їхалися, щоб привітати мене. Добре, що в саду світліше. И видно зірки. А місяць вилискує синявою й нагадує мені обличчя мертвої людини. Він урочистий і холодний. Він – свідок загибелі всіх зниклих цивілізацій. Як я йому заздрю! А ось моя улюблена яблуня, вона старша за мене на два роки. І вже декілька років не родить. Батько пообіцяв спиляти її на дрова, якщо й цього року ми залишимося без власних яблук. Дивись-но, а гості запалили світло. Тепер під моїм вікном лежить яскраво освітлений неправильний чотирикутник. Напевно, закінчилося вино. А може, огляділися, мене шукають? Навряд. Знову вікно погасло. Тепер треба повернутися в будинок і тихенько піднятися в спальню. Цікаво, коли вони вже розповзуться?! Адже таргани теж не люблять яскравого світла! І, мабуть, теж виділяють вуглекислий газ. Як я все-таки втомився від них. Щороку в один і той самий день вони з'їжджаються з усієї Англії, вставляють у торт свічки, самі запалюють їх і самі ж їх гасять. Як я від них утомився! Чому вони не дають свічкам догоріти?!»

Коли Харитонов повернувся в будинок, Григорій усе ще читав листи. У його очах блищали сльози. Почувши кроки, він обернувся і, сумно дивлячись на того, хто ввійшов, сказав:

– Ось, про новини дізнався… виявляється, мої мати, старша дочка і Сталін померли… і нещодавно ми запустили в космос якийсь супутник, і в Москві пройшов усесвітній карнавал… а тут нічого не змінюється… нічого! Як же мені їм листи відправити, з відповідями?! Га?

– Піду я завтра, так захоплю з собою, – запропонував Василь, сідаючи за стіл. – Якщо яке містечко з поштою буде по дорозі – так і відправлю відразу.

Григорій кивнув, опустивши погляд на послання, що лежали перед ним.

– А чого йти хочеш? – запитав.

– Треба. Наказ, – тихо відповів Харитонов, на що хазяїн іще раз кивнув.

Минув іще деякий час, перш ніж Григорій, відклавши непрочитані листи на завтра, загасив лампу й поліз спати на піч. Василь вирішив влаштуватися на лаві, що звільнилася після того, як пішла Петрівна.

– Ну, нічого, – мовив із печі хазяїн, – запаси поповнились, я тобі завтра прощальну заутреню влаштую, і з собою візьмеш, що в речовий мішок влізе…

– Спасибі, – перевертаючись на жорсткуватій лаві,