Людолови. Том 2 - Зінаїда Павлівна Тулуб
Спав Чабан-Таш. Жовтий вогник не блимав у його саклях. А саклі розсипалися по схилу гори грудками цукру і тьмяно біліли під зорями. Вітер ущух. Тільки внизу, під горою, важко, дихав прибій. А на сході, праворуч від мису Киїк-Алтама, небо стало димно-червоним. Яскравий сангвін окреслював хмари, і від нього ще чорнішим і глибшим здавалося небо, а зорі — яскравими, синіми, діамантовими.
Горпина нічого не помічала. Легка дрімота заплющила її очі, і не чула вона, як у Чабан-Таші раптом зайшлися собаки хрипким несамовитим гавканням, як заблимали у вікнах огні, як пролунали рідкі постріли, а поквапливі важкі кроки на стежці гупали ближче й ближче і раптом урвалися перед саклею.
Горпина здригнулася і розплющила очі. Перед нею стояла купка запорожців. Якимсь темним інстинктом пізнала вона серед них Данила Коржа з хвацько зсунутою на потилицю шапкою і обличчям, знівеченим невільницьким тавром.
Льодовим вітром дмухнуло їй в обличчя. Змертвівши, підвелася вона на весь зріст, наче розступилася перед нею земля і встав з могили давно похований мрець.
Пізнав її й Данило, незважаючи на маграму та фесочку.
— Не чекала? — ступив він до неї, розпалений боєм. — Чого мовчиш? Не рада чоловікові?
Горпина стояла, як з крейди вирізьблена. Вона не могла ані ворохнутися, ані заговорити. Думок не було. Тільки руки конвульсивно пригортали до грудей маленьку теплу купочку, що раптом зайшлася пронизливим вереском.
— Г-гa-а?! — виригнув Корж. — Ось воно що!.. Виплодка народила? Потурчилася, суко?! Ух, ти!..
І, дихнувши їй в обличчя міцною махоркою і винним перепалом, вихопив у неї дитину.
— Даниле! Даниле! — зойкнула Горпина, намагаючись відняти у нього немовля. — Воно ж маленьке! Воно ж ні в чому не винне!
Данило не слухав. Темним хмелем залила лють його свідомість. Скажено відштовхнув він Горпину і кинув дитину у прірву.
Горпина скрикнула і, як підрубана, впала додолу.
А Корж зірвав з неї маграму, фесочку і смикнув її за коси, залізною рукою. В цю мить вбіг захеканий Нур'ялі. Одразу зрозумів він усе. Як леопард, стрибнув він у саклю, зірвав з цвяха дідівський ятаган і кинувся до Горпини. Козаки схопили його за руки, за комір і почали в'язати.
— Не смійте! Пустіть! Це моя жінка! — надсадно вигукував Нур'ялі і рвався до непритомної Горпини.
І хоча Корж не зрозумів його безладних вигуків, та й так було ясно, в чому річ. Стояв він перед високим гнучким рибалкою, широко розсунувши ноги, кремезний, важкий і незграбний, в широких, наче спідниця, штанях, і раптом схопився за шаблю.
— Стривайте, панове! Я й сам його, падлюку, порішу. Битися закортіло, собако? Ну, вставай! Знатимеш, як плодити покручів з чужою жінкою.
Козаки випустили Нур'ялі, навіть подали йому ятаган. А Корж розсунув ноги, міцно вперся у землю і махнув шаблею. Нур'ялі несвідомо відбив удар. Він не вмів фехтувати, та розумів, що в цьому двобої єдиний вихід — смерть, і несвідомо вгадував рухи свого суперника.
Горпина повільно опритомнювала. Йшла обертом голова. Нудило. Тремтіли ноги. Вона підвелася, озирнулася широко розплющеними очима і ніяк не могла збагнути, де вона і що із нею, і хто це б'ється у темряві, забарвленій загравою, хто так важко сопе. Дзвеніли тонкі дамаські леза, іскри сипалися від ударів.
Горпина наблизилася, вдивляючись у бійців. Шаблі, як блискавки, розтинали повітря. Вітер від лез війнув їй в уста.
— Тікай, джаним! Тікай! Візьми дитину! — крикнув, захлинаючись, Нур'ялі.
Та і його не зрозуміла Горпина. Хто це б'ється перед нею у темряві? А-а! Це людолов Сафар, що забив маленького Івасика. Ось вони, широкі монгольські ніздрі, рідкі зуби, роз косі очі на вилицюватому, плоскому обличчі.
В Чабан-Таші спалахнула пожежа. Заграва освітлювала бійців, і в її дивно-багряному світлі їх руки і обличчя ніби залилися кров'ю. А тіні, довгі, патлаті тіні, ворушилися на землі щупальцями морської потвори чи то клубком велетенських гадюк.
— Тікай!.. Біжи!.. — з розпачем крикнув їй вдруге Нур'ялі.
Він відчував свою рокованість і бився з мужністю розпачу, щоб виграти для неї зайву хвилинку.
А Горпина і тепер не зрозуміла його. Силуючись щось пригадати, вона напружено зсунула брови і відійшла від козаків.
Сафар зник. Билися два вовки, вищиривши криваві, ікласті щелепи. Горпина з жахом відступила від них. І далекий-далекий спогад виринув з темряви.
…Місячна зимова ніч. Скрипучі сани широко розкочуються на повороті. Хропуть коні, тремтять від жаху. А на галявині — вовча зграя. Та не дивляться вовки на людей. Два вовки б'ються посередині, а інші сидять навколо, вищиривши білі ікла-цвяхи. Сидять широкогорлі, м'язисті, чекають, коли один з них загризе свого супротивника. Блимають очі. Ляскають пащі на свіжу кров, що аж парує на морозі.
…Так ось хто б'ється у багряних присмерках заграви… Один з них перегризе другому горло і тоді накинеться на Горпину…
Тремтячи, відступає вона, щоб непомітно зникнути, поки б'ються вони, хропучи і брязкаючи шабельними лезами. І не бачить Горпина глибокої прірви. Крок. Ще крок.
І раптом зникла під ногами земля.
Нур'ялі бачив. На мить завмер у повітрі занесений ятаган, а Корж скористався цим і, хрипко крекнувши, єдиним махом відтяв йому голову.
Медже заснула, знесилена довгим весільним обрядом. Нерви і тіло вимагали спокою, і жодний образ не обарвив її глибокого сну. Вона не чула, як наповнилися вузькі вулички Чабан-Таша важким тупотінням, криками і зойками, безладною стріляниною і брязкотом вибитих шибок і дверей.
А Ібрагім почув. Підвів голову, прислухався. Стукало в скронях. Хотілося спати, та за вікном діялося щось нечуване, коли раптом вбігла розхристана, простоволоса Сабіха.
— Козаки! Козаки! — волала вона несамовито. — Тікайте!
Медже схопила одяг і безладно заборсалася по кімнаті.
— Сюди! Сюди! — крикнула Сабіха і кинулася у бокові двері.
Там були вузькі сходи на дах суміжної саклі, на верхню прискалку гори. Але і тут вже панували козаки.
Розгорялася пожежа. Здіймалися до неба багряні хвилі і водограї вогню. Гогітливим штормом буяло полум'я. Хмара диму розповзалася по небу, наче розкрилися надра землі і виригали у небо пару і лаву.
Коли цитадель піддалася, Сагайдак-бей сів на коня і рушив до беглер-бейового палацу.
— Де Карпо? — нетерпляче питав гетьман Харлика Свиридовича.
— Не знаю, батьку, — знизав той плечима. — Казав, що піде по циганку Кайтмазу — і зник.
Сагайдачний нервово смикну повід. Кінь став дибки і, обернувшись на задніх ногах, помчав до Біюк-Джами.
Біюк-Джама стояла вся рожева від заграви. Кожна закрутка
