Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон
Я був на шхуні сам. Почався відплив. Сонце стояло так низько, що тіні сосен із західного берега сягали палуби «Іспаньйоли». Подув вечірній бриз і, хоча зі сходу бухту захищала висока скеля з двома піками, гули троси, а вітрила розгойдувалися й ляскали.
Розуміючи, що судну загрожує небезпека, я підтяг і спустив клівери, і довгенько поморочився з гротом. Коли судно накренилося, гик перекинувся за борт і частина грота опинилася у воді. Шкоти так напнулися, що страшно було до них доторкатися. Тоді я вийняв ніж і перетяв фали. Гафель опустився, і парусина, напнувшись, лягла на воду. Підтягти нірал я не зміг, скільки не бився, довелося віддати себе й «Іспаньйолу» на волю долі.
А бухта вже поринала в тінь. Останні промені сонця, пробившись крізь лісову прогалину, осяяли заквітлий кістяк зруйнованого корабля. Холоднішало. Вода, підхоплена відпливом, швидко спадала, і шхуна міцніше лягала на бік.
Я перебрався на ніс і подивився вниз. Під носом було неглибоко, тож я, схопившись обома руками за канат, переліз через борт. Вода доходила мені до пояса, під ногами я відчув тверде піщане дно, укочене хвилями. Покинувши «Іспаньйолу», що лежала на боці, із зануреним у воду гротом, я швидко покрокував убрід до берега. Сонце вже сіло, і вечірній бриз шумів у сутінках хвоєю сосен.
Я таки повернувся на острів, і не голіруч. За мною стояла видерта з рук піратів шхуна, на якій ми зможемо відплисти в море. Мені хотілося якнайшвидше дістатися до блокгауза і похвалитися своїм успіхом. Ймовірно, мені дорікнуть за мою відлучку без дозволу, але захоплення «Іспаньйоли» заступить усі хиби, навіть сам капітан Смоллетт визнає, що я не гаяв часу.
У пречудовому настрої, сповнений солодких надій, я закрокував до блокгауза. Згадавши, що одна з річечок, що впадають у бухту стоянки капітана Кідда, бере початок біля двоголового пагорба, я рушив до нього, аби перейти струмок у найвужчому місці. Ідучи по схилу, порослому негустим лісом, я невдовзі обігнув пагорб і перейшов убрід струмок.
Я опинився неподалік від того місця, де зустрівся з Беном Ґанном. Далі я йшов більш обережно, сторожко озираючись. Вечір швидко перейшов у ніч. У темряві між двома стрімчаками пагорба слабко мерехтів вогник. Ймовірно, Бен Ґанн варив собі вечерю. Я подивувався його необережності. Якщо я побачив цей вогонь, його могли помітити й пірати зі свого табору.
Темрява насувалася з неймовірною швидкістю. Лише двоголовий стрімчак за мною й вершина Підзорної Труби праворуч були мені віхами, але обриси їх поступово розпливалися у довколишньому мороці. Де-не-де мерехтіли рідкі зірки. У темряві я натикався на кущі й падав у піщані ями.
Раптом трохи посвітлішало, і, глянувши нагору, я побачив освітлену блідим сяйвом вершину Підзорної Труби. А невдовзі з-за дерев виплив повний срібний місяць.
Іти стало набагато легше, і я прискорив крок. Зайшовши у гай, що оточує блокгауз, намагався пробиратися обережніше й повільніше. Сумно було б, якби мене підстрелили через непорозуміння свої ж.
Місяць зійшов ще вище й освітив галявини та прогалини в лісі. Попереду, між деревами, я помітив червонуватий відблиск, що то спалахував, то згасав, – мабуть, це було багаття.
Я геть не розумів, що це означало.
Нарешті я добрався до узлісся. Із заходу огорожу освітлював місяць. Решта частоколу й сам блокгауз перебували в тіні, подекуди її перетинали смуги перерізаної смугами місячного світла. З іншого боку блокгауза горіло велике багаття, червонуватий відблиск якого різко виокремлювався у сяйві місяця. Ніде ні душі, ні звуку, лише шум вітру.
Я зупинився, здивований і стривожений. Ми ніколи не розводили такого великого багаття, бо капітан наказав берегти паливо. Чи не трапилося під час моєї відсутності якесь нещастя з моїми друзями?
Я, крадучись, наблизився до східного кута частоколу, тримаючись у тіні, і переліз усередину там, де було темніше. Потім обережно, без зайвого шуму, поповз до блокгауза. Незабаром я почув гучне хропіння. Я терпіти його не можу. Але цього разу голосні хропаки моїх друзів видалися мені музикою. Мої друзі живі й почувають себе в безпеці. Хропіння заспокоїло мене, наче крик вартового: «Усе гаразд».
Дивно тільки, що вони не виставили варти. А коли б зараз замість мене підкрадався Сильвер зі своєю зграєю – він би всіх уже перерізав. «От як буває, коли капітан поранений!» – з гіркотою подумав я й знову мимоволі дорікнув собі за те, що покинув друзів у такій небезпеці.
Я наблизився до дверей і зазирнув усередину. Було темно, хоч в око стрель. Крім храпу чувся ще якийсь дивний звук, що нагадував ляскіт крил і постукування дзьобом.
Виставивши руки вперед, я навпомацки пішов на своє місце, посміхаючись при думці, як зрадіють і здивуються мої друзі, побачивши мене ранком.
Я перечепився через чиюсь ногу, але сплячий тільки замукав і перевернувся на інший бік. Раптом із темряви пролунав пронизливий скрипливий лемент: «Піастри! Піастри! Піастри! Піастри!!!»
Капітан Флінт, Сильверів зелений папуга! Це ж він лопотів крилами й довбав дзьобом дерево. Птах виявився кращим за будь-якого гарного вартового, і тепер лементом попереджав їх про мою появу.
Я не встиг отямитися, як усі пробудилися від голосного лементу папуги й підхопилися на ноги. Потім прогримів Сильверів голос:
– Що за чорт! Хто тут?
Я кинувся бігти, але наскочив на когось і, відіпхнувши його, потрапив у лабети іншого, котрий міцно схопив мене.
– Принеси вогню, Діку! – сказав Сильвер.
Хтось побіг назовні й притягнув палаючу головешку.
Частина шоста
Капітан Сильвер
Розділ XXVIII
У таборі ворогів
Багряне світло головешки освітило блокгауз зсередини, і найгірші з моїх припущень виявилися правдою. Пірати захопили зруб і всі наші припаси: барильце коньяку, шинку, мішки із сухарями лежали там, де ми їх поскладали. Жодних ознак
