Острів Скарбів - Роберт Льюїс Стівенсон

Наші погляди зустрілися, і ми обоє закричали: я від жаху, а він із люті, як роз’ярілий бик. Він кинувся на мене, а я відскочив убік, випустивши з рук румпель, і той боляче вдарив Гендса в груди. Це врятувало мені життя. Поки він прочухався, я вже відбіг убік. Зупинившись біля грот-щогли, я витяг із кишені пістолет і наставив його на Гендса, що знову наближався до мене. Курок клацнув, але пострілу не було: пістон підмочило. Я проклинав себе за недбалість. Чого ж я раніше не оглянув і не перезарядив свої пістолети? Тоді б мені не довелося бігати по палубі, наче вівця від м’ясника.

Попри свою рану, Гендс рухався на диво швидко. Його сивувате волосся звисало йому на обличчя, налите від люті й напруги кров’ю. Я не встиг вихопити другий пістолет, та й не намагався, бо думав, що той теж підмок. Мені лишалося одне – ухилятися від нападу, бо інакше він зажене мене на ніс і прикінчить так само, як тільки що мало не порішив на кормі. Один удар ножем – і кінець. Я обперся рукою на грот-щоглу і, затамувавши подих, чекав нападу.

Побачивши, що я ховаюся за щоглою, він зупинився. Якийсь час ми стежили один за одним. Боротьба скидалася на гру, в яку я багато разів грав удома, бігаючи навколо скель біля бухти Чорного Пагорба. Але ніколи раніше моє серце не вискакувало з грудей у такій грі, як тепер. Моїм супротивником у грі була людина похилого віку, до того ж поранена, тож я мав усі шанси виграти. Підбадьорившись, я вже подумував про те, як скінчиться наша гра. Звісно, я можу протриматися довго, але ця біганина не триватиме ж безкінечно. Ми й досі кружляли довкола щогли, аж раптом «Іспаньйола» вдарилася об дно й похилилася на лівий борт так, що палуба опинилася під кутом у сорок п’ять градусів,і через шкафути ринув потік води, утворивши біля борту велику калюжу.

Ми обоє заточилися й покотилися по палубі. Тіло пірата в червоному ковпаку з розкинутими руками покотилося слідом за нами. Я вдарився головою об ноги Гендса – аж зуби заскрипіли. За мить я вже скочив на ноги, випередивши Гендса, якому довелося вивільнятися від трупа, що впав просто на нього. Через несподіваний крен судна подальша біганина по палубі стала неможливою, тепер треба було шукати інших способів порятунку, до того ж ворог був майже поруч зі мною. Не марнуючи ні секунди, я вчепився за ванти бізані й одним махом злетів на рею. Моя швидкість урятувала мене від удару ножа, що припав на півфута нижче мого тіла. Розлючений власним промахом Ізраель Гендс дивився на мене знизу із роззявленим від здивування ротом.

Я хутко перемінив пістон і для вірності витяг і перезарядив другий пістолет. Гендс, помітивши, що я роблю, зрозумів, що ми тепер помінялися ролями. Трохи повагавшись, він поліз слідом за мною по вантах, тримаючи ніж у зубах. Ліз він дуже повільно, насилу підтягуючи поранену ногу й охаючи від болю. Поки він проповз третину відстані, я встиг наготувати свої пістолети.

Тримаючи в кожній руці по пістолю, я крикнув йому із глузуванням:

– Ще один крок, містере Гендс, і я розчереплю вам голову. «Мертві не кусаються», самі знаєте.

Ізраель Гендс зупинився. З виразу його обличчя я бачив, що він щось обмірковує, але так важко й повільно, що я, почуваючись у безпеці, голосно розреготався. Нарешті він заговорив, і в його голосі зачулося збентеження. Він вийняв із рота ніж, що заважав йому говорити, але з місця не рушив.

– Джиме, – почав він, – зізнаюся, ми обоє заплуталися, ви та я, і нам треба домовлятися. Я б нагнав вас, коли б не цей поштовх шхуни. Мені ніколи не щастить, ніколи. Робити нема чого, мені, старому моряку, доведеться поступитися вам, Джиме, молодому юнзі!

Я не міг натішитися з його слів і запишався, наче півень на паркані. Раптом Гендс змахнув правою рукою і ніж просвистів у повітрі. Сильний біль простромив мене – моє плече було прибите до щогли. Від болю й несподіванки я несвідомо натиснув на курки: обидва пістолі вистрелили й випали в мене з рук. Але впали не лише вони – із глухим стогоном, випустивши з рук ванти, боцман полетів головою вниз у воду.

Розділ XXVII

«Піастри»

Шхуна нахилилася так, що щогли висіли прямісінько над водою, а піді мною внизу зяяв вир. Гендс видерся на щоглу значно нижче за мене, тому й упав недалеко від борту. Він раз зринув у закривавленій піні й зник назавжди. Крізь тиху прозору воду я бачив його тіло на чистому піщаному дні в тіні шхуни. Зграйка риб промайнула повз нього. Від брижів на поверхні води мені здалося, що він ворушиться й намагається підвестися. Але він був мертвий– мертвісінький – застрелений і потонув, – призначений стати здобиччю риб саме там, де готував загибель мені.

Від цього видовища мене охопив жах і запаморочилося в голові. Кров гарячим струменем текла по спині й грудях. Ніж, що прибив до щогли моє плече, пеком пік, наче розпечене залізо. Але мене лякав не фізичний біль – його я стерпів би, – а думка про те, що я ось-ось зірвуся з реї й порину в тиху зелену воду поруч із тілом боцмана.

Я щосили вчепився у ванти обома руками й заплющив від жаху очі. Запаморочення минуло, серце заспокоїлося, і я опанував себе. Спочатку я хотів було витягти ніж із рани, однак, чи то він засів надто глибоко, чи то мені забракло мужності, але затремтівши всім тілом, відмовився від цієї спроби. І саме тремтіння допомогло мені: ніж, що, як виявилося, тримався більше на шкірі, ніж на м’ясі, вислизнув із рани. Кров потекла сильніше, але тепер я майже звільнився – мене втримували лише прицвяховані ножем камзол і сорочка. Я сіпнувся й вивільнився остаточно, потім швиденько спустився на палубу по вантах із правого борту, бо не хотів спуститися тими вантами, з яких тільки-но зірвався Ізраель Гендс.

Я пішов до каюти й перев’язав свою рану, що сильно нила й кровоточила, утім, вона була не дуже небезпечною й майже не заважала мені рухати рукою. Тепер я