Не дратуйте ґрифонів - Іван Іванович Білик

Басилісі відповів новий архонт-епонім Еак:

— Не хоче, не хоче й годі!

Кіно посміхнулася до старого. В його словах був щирий розпач, і вона припросила:

— Скуштуй мого вина, архонте. Й ти, елленотамію, пригощайся.

Протаґор слухняно взяв кухоль за довге вухо й надпив половину.

— Він каже, басилісо, хай мене ріжуть на шматки, але доньки своєї варварові не віддам на поталу.

Старий архонт-епонім і собі випив з кухля й здивовано прицмокнув:

— Охей! Пірра з чорного мискету!

Він на винах, певно, тямився, й басиліса заохотила його:

— Пий, архонте. Се давнє вино, привезене з фінікійських погребів.

Архонт випив удруге й сказав:

— Іфікрат уже третій день не виходить з дому.

— А що каже демос?

Тут обізвався Протаґор:

— Екклесія постановила просити Іфікрата.

— То й чому ж і досі нічого?..

Протаґор підкреслив удруге:

— Постановила просити, басилісо.

— Іфікрат, — сказав архонт-епонім, — відповів, що його роби зітнуть голову кожному, хто спробує вдертись у його дім. Кожному, хто спробує!

Басиліса загадково всміхнулась:

— А якщо не вдиратись?

— А як же?

— Підійти й постукати кільцем у ворота.

Се вже було схоже на жарт, але дуже недоречний, і старий тільки закліпав очима. Та Кіно розмовляла так легко, мовби йшлося про щось геть нікчемне, й він подумав, чи не замислила чогось негарного.

— А ви казали на екклесії, що скіфський басилевс може розсердитись?

Протаґор довгим поглядом подивився на басилісу. Толіть вона розмовляла зовсім інакше, відзначив він сам собі. Ся жона прожила серед скіфів усе своє житгя, й тепер ніхто навіть не знає, що в неї на думці. Він вирішив нагадати їй її ж слова, мовлені торік у сій таки світлиці:

— Раніше ти казала, що твій син — еллін, басилісо.

Вона зрозуміла його, а проте й далі загадково всміхалась:

— Я й зараз речу те саме.

Й так подивилася на нього своїми різномастими очима, що Протаґор не витримав і зашарівся.

— Синів народові своєму дає мати, елленотамію. Ти ще молодий і не знаєш сього.

То вже було занадто, й Протаґор не міг здобутися на слові. Йому знову спало на думку, що тут би знадобився хитромудрий лис Геродот із його нескінченними примовками, з яких не зразу й не кожен здатен виплутатись. Але й сидіти так ото потупившись не випадало, й він сказав те, що мав би сказати й його друг Геродот:

— І матері бувають різні, басилісо.

Господиня навіть не вдостоїла його поглядом, і Протаґор оцінив її волю і її крутий норов. Од сієї жони тепер залежало все: бути Ольбії й надалі чи не бути. Й він почав примирливо нахваляти добру старовинну пірру.

Так ні до чого кращого й не домовившись, гості почали вставати, й Кіно їх не затримувала. Протаґорові думалося, що чим довше вона лишатиметься в Ольбії, тим ліпше, бо без неї володар скіфів, напевно, не зробить отого вирішального кроку, після якого вже буде пізно щось думати й про щось говорити. Він спитав:

— Можна зайти до тебе й узавтра по пізній порі?

— Де мій дім — ти знаєш, — відповіла Кіно, й се могло правити й за запрошення, й за чемну відмову.

Та на більше він не зважився й, мовчки піднявши руку, пішов услід архонтові-епоніму до хвіртки, де роб-воротар тримав над головою засвічений факел.

— А ти затримайся, — сказала комусь Кіно, й елліни лише тепер згадали, що в дворику на них чекав Гіпербол.

Метек розгублено схилив голову. Кіно поманила його за собою до екуса й сіла на щойно звільнений тронос. То означало, що Гіперболові треба стояти, бо при скіфській басилісі він ні за що в світі не зважився б розлягтись на ложу. Роби дзенькали посудом, певно, господиня ще не вечеряла, й Гіперболові страшенно схотілося їсти, та Кіно дивилась на нього, й він приготувався до розмови…

А наступного вечора, коли Протаґор із новим архонтом-епонімом Еаком з'явилися в її оселі, все було вже зовсім по-іншому…

Сього ранку, о тій порі, коли ольбіополіти в мирний час поспішають на торжище, до брами Іфікратового будинку підійшов Гіпербол і несміливо постукав кільцем у хвіртку. Приворітний роб упустив його, бо Гіпербол належав до прострації Іфікрата й бував тут частенько. Коли Гіпербол переступав поріг сього дому, в нього завжди тремтіли руки й підгиналися коліна від притамованої, літами плеканої зненависти до простата. Сього разу руки теж тремтіли, й він намагався погамувати їх, притискаючи до себе заґорнений у полотнину гарний золотий світильник. Підгинались і коліна, та з ними Гіпербол не міг нічого вдіяти. Він увесь тремтів не від шаленої зненависти, а зі страху.

Якщо зараз Іфікрат гукне робам своїм: ату, закуйте сього паскудника в кайдани, — ніхто вже не зможе врятувати Гіпербола, й в Ольбії стане на одного метека менше, й побільшають лави невільників. І буде Гіпербол знову «органом емпсихоном»,[48] й остання жаринка надії назавжди згасне. Жаринка, заради якої він прожив усе життя.

Іфікрат уже не спав, та й не відомо було, чи й лягав він сієї ночі в своєму таламусі.

— Чого прийшов? — похмуро глянув Іфікрат на свого відпущеника, якого бачив зовсім недавно.

Гіпербол простяг йому золотий світильник, убільшки як жіноча долоня, зроблений десь на Косі чи Кніді. Господар байдуже покрутив його в руках і знову спитав: