Фелікс Австрія - Софія Юріївна Андрухович
Аделя мовчки повернула пакунок із подарунком парубкові, поглядом виказавши йому все презирство, на яке тільки була здатна.
Аж коли трохи відійшла від обурення і змогла говорити, то сказала Петрові: «Зузанна Ференц дістала врешті цілковитого швіра[51]. Але на це заповідалось: колись вона хотіла купити у нас Стефу за добрі гроші».
«Шкода, що не продалисьте», — відповів на це, сміючись, Петро.
[10.ІХ]
Розділ 14
Він увійшов до передпокою вкрадливо, наче кіт. Від нього пахло колонською водою, свіжонафіксовані вуса й борода слухняно лежали, волосинка до волосинки. Тицьнув мені в руки свій капелюх, урочисто засяявши бездоганною фризурою, вичесаною з якимось пахучим лоєм. Ціпок легким рухом закинув до підставки для парасоль, швидко стягнув білі рукавички і склав їх на мідній таці для візитівок.
«Вітаю пані дому», — вклонився мені низенько і простягнув пишний букет білих хризантем, якого я до тієї миті не зауважувала при ньому. Холодний і терпкий запах квітів, який я завжди так любила, забив мені памороки.
«Але я, прошу пана, не є жадною панею дому», — відказала я роздратовано, хоч розгубленість, викликана його несподіваною появою та нетиповим поводженням, надала моєму тонові певної небажаної м’якості.
«Це неважливо, — сказав він. — Прошу дозволити — я себе відрекомендую. Ернест Торн, шевальє, маг, ілюзіоніст, власник львівського «Колізею Торна» — підприємства для репрезентацій розмаїття міжнародних штукмайстрів у заграничний спосіб. Не можу передати, яким нектаром повниться моя душа з приводу нашого зі світлою панею знайомства».
Його голос розтікався передпокоєм, мов лінива патока; стікав шибами, скрапував на підлогу зі скісного сонячного проміння. Мені здалось навіть, я вгрузла в ньому мештами. Мов шовкопряд, ткав він навколо мене якусь солодку липку пастку — сатиновим голосом, пронизливим поглядом, м’якими жестами.
Врешті я себе опанувала: повернулось моє самовладання, розгубленість минула.
«Прошу пана, пане Торн, чи ви домовлялись із господарями про візит? Бо мені про це нічого невідомо».
Міркуючи, чи варто попросити пана Торна негайно піти собі геть, доки фіакр не від’їхав іще надто далеко Липовою, я водночас боролася із відчутною спокусою перед ним розтанути: його відкрите обличчя з виразними рисами, вся його безпосередня манера діяли на щось, непідвладне розумові, — у цю мить він викликав до своєї особи відчуття безумовної симпатії.
Вбраний, неначе граф: у лискучі мешти, що лунко клацали по долівці, у білосніжну сорочку зі стоячим коміром з вилогами — тканина аж хрумкотіла, така була накрохмалена; штани у вузеньку смужку, залізком випрасувані рівненькі стрілки на підгорнутих штанинах; сурдут із дорогої тканини, з нагрудної кишеньки якого визирала вигадливо згорнута хустинка; верхній ґудзик камізельки був недбало розстібнутий.
Я й незчулася, як уже запровадила його до салону.
Аделя рвучко кинула своє вишивання і зірвалася з канапи. Як же їй бракувало тепер ще однієї пари рук: моя бідолашка не знала, за що їй хапатись — чи волосся пригладжувати, чи обсмикувати та розгладжувати свою домашню коронкову сукню.
«Ох, яка несподіванка! Шевальє, яка честь!..»
«Шевальє Торн приніс для тебе ці хризантеми», — тицьнула я букетом Аделі в лице.
«Квіти не зрівняються красою з королевою цього палацу», — ґалантно вклонився Торн і тут же, вийнявши з-за сурдута цупкий аркуш, кількома рухами вправних пальців склав із нього крихітний будиночок з башточками і на долоні простягнув його Аделі. Аделя зашарілася, роздивляючись це диво, а Торн тим часом обдарував мене багатозначним поглядом, який давав зрозуміти, що слова його стосувались насправді аж ніяк не Аделі.
«Стефаніє, поклади квіти у воду і подбай про каву для нашого гостя», — врешті Аделя прийшла до тями; рум’янець поблід на її лицях, і шкіра набула звичного блідого відтінку.
«І поклич господаря. Скажи йому, хто до нас завітав!»
Торн сплеснув руками, роздивляючись вітражну стелю. Кольорове скло відкидало барвисте проміння на його незвичайне обличчя, роблячи шевальє схожим на демона чи якогось духа.
«Це небачене диво! Ви живете у правдивій байці!»
Аделя взяла Торна за лікоть і заходилась докладно оповідати про будівництво її архітектурного дива — про те, як звичайний собі русин спробував втілити мрію своєї княгині, посеред нудного містечка з бридкими темними хатами вибудувавши чи то корабель, чи далекий острів з небаченими рослинами й звірами, чи венецьке палаццо, чи римський храм. Про те, як той русин, повернувшись із навчання у Віденській академії, все тужив за великими світами, все не міг знайти собі спокою, як чудовисько-кит, загнане у в’язницю тісної бухти серед понурих скель, аж доки не зустрів свою сирену, яка солодкими співами переконала його, що справжній мандрівник вміє подорожувати й зазнавати пригод у найтіснішім покої без вікон, і розгортати безмежне полотно світу, неба і води, різьблячи його з каменю…
Аделя щебетала, мов заворожена — і я не годна була зрозуміти, чи це Торн вплинув на неї своїми магічними штучками, чи вона, за своєю звичкою кокетки, намагається заманити його у власні тенета.
Ці думки витверезили мене — і тут же на зміну п’янкому станові мене охопило побоювання за Фелікса: адже Торн явно прийшов по нього, не інакше. Малому загрожувала небезпека!
Я кинулась на кухню, зазирнула у всі звичні місця й шпарини — Фелікса ніде не було. Шепотіла, кликала його, мало не плачучи, — тиша і пустка, жодного сліду хлопчика, наче й не з’являвся він тут ніколи.
Кинулась сходами до Петра — той якраз малював ескіз нового гробівця (хрест, густо оповитий плющем, покинуте пташине гніздо з пір’їнами в ньому — з певного часу Петро не міг наважитись різьбити постаті людей та ангелів).
«Стефо, що сталось? Пожежа?»
«Торн прийшов, — видихнула я. — Фелікс зник».
Петро кілька хвиль дивився на мене мовчки, тоді встав і рушив до дверей.
«Чекай, — зупинила його я і метнулась до шафи. — Свіжу сорочку вбери».
Петро слухняно скорився.
«Дитину знайди», — суворо кинув мені, поки я застібала ґудзики.
«Знайди! — засичала я, хижо на нього витріщившись. — Ти ніби не знаєш, як той малий кльоцок вміє ховатись. Де я його тобі тепер знайду! Аделя наказала мені ще й гощення нести…»
Петро почухав підборіддя.
«То й добре, — сказав мені набагато спокійніше. — Не шукай його. Так буде безпечніше. Роби,
