Фелікс Австрія - Софія Юріївна Андрухович
Я благала його пошепки, тягла за руки, марно намагалась відтягнути силою, штурхала, щипала, обіцяла привести сюди наступного дня — все марно. Він не рухався, зачарований. Я шипіла на нього, говорила суворим голосом, говорила ображеним голосом, казала, що більше ніколи, казала, що я йому до люфту, кричала, погрожувала, навіть гарчала. До одного місця.
Відвідувачі приходили ненадовго і покидали приміщення, зацікавлено нас розглядаючи.
Як мені було соромно!
Через це почуття мені з голови не йшла курйозна і моторошна історія, яка зовсім недавно трапилася із нашим відомим терапевтом, поважним професором, давнім колеґою та приятелем доктора Анґера. Я добре пам’ятала його з дитинства, цього суворого і холодного пана з рвучкими нервовими рухами та сяючими очима. Він приходив до доктора завжди докладно о тій же порі, випивав до кави келишок солодкого вишневого лікеру, невдоволено при цьому кривлячись («Але квасне!»), і поважно з’їдав два тарелі кнедлів зі сливами. При цьому він незмінно виголошував докторові Анґеру свої претензії, ставлячи під сумнів його вміння та методи. Теорія про соки фон Рокитанського цікавила його незмірно. Розквецюючи у сметані кнедлі, професор гнівно проголошував щось про слину, піт, слиз і сльози і мав при цьому такий вигляд, наче був терапевтом якщо не самого імператора, то вже ерцгерцоґа напевно. Доктор Анґер завжди казав, що професор володіє «унікальним блискучим розумом».
Упродовж останніх років, зустрічаючи його в місті, я бачила, що з професором відбуваються зміни. Його очі вже не сяяли — вони палали вогнем, готові спалити вщент. Люте обличчя, розтріпане волосся, розхристана маринарка, ціпок, судомно стиснутий у тремтячій руці, — всередині себе професор переживав ґрандіозні потрясіння, розширюючи горизонти науки до таких далеких обріїв, сама думка про які вже була чистим божевіллям.
На своїх лекціях, під час яких аудиторії заповнювались під зав’язку чи то справді зацікавленими студентами, чи охочими до видовищ неробами, професор розповідав, наприклад, що кожна клітина кожного організму містить у собі всю інформацію про цей організм. І отже, маючи, наприклад, чийсь палець, ми можемо відтворити цілу людину — саме такою, якою вона й була.
Або, взявши одну нирку і поділивши її на клітини, з кожної з цих клітин ми можемо зробити таку ж нирку. А далі з кожної з цих нирок — людину, ідентичну тій, у якої в першому експерименті ми відібрали найпершу нирку.
Найдивовижніше, що навіть тепер професор не втратив своєї аристократичності. Навіть навпаки: він скидався на самого дідька з наелектризованим від збудження сивим волоссям, налитими кров’ю очима, з ціпком у витягнутих над головою руках і грізним голосом, що розривав аудиторію, малюючи армії однаковісіньких людей, породжених однією ниркою.
Іншою пристрастю професора була його праця над еліксиром від чхання. Він стверджував, що створення цього еліксиру коштувало йому всього життя, десятиліттями неспаних ночей, страшних мільйонних статків та кількох сотень загиблих піддослідних добровольців. Якщо його починали делікатно перепитувати про цих останніх, професор міг і ціпком по крижах потягнути.
Взагалі, ціпком своїм він користувався не за призначенням. Називаючи себе не інакше як «збавителем людства від принизливого прокляття чхання», професор обклеїв місто рекламними афішами свого еліксиру. Цим він домігся того, що під час його лекцій аудиторії розривались від студентського глузливого чхання. Негідники довели палкого збавителя людства до того, що той, тільки-но зачувши ненависний звук, починав сходити піною і підозрювати змову. Так не раз і не два постраждали нічим не винні люди: у театрі під час вистави професор побив ціпком поважного купця Гофріхтера, у неділю потовк у костелі застудженого інтроліґатора, просто посеред вулиці мало не до смерті забив літнього пана, вельмишановного підприємця Яна Коллера, відомого як «alte Gardel», тобто «стара ґвардія» — саме того, який за своє життя побудував у Галичині стільки мостів та колій, зокрема — мости через Прут у Яремчому та Ямній і 518-метровий тунель у Бахрівці.
Та це ще не все. Навіть не припускаючи за собою жодної провини, а тільки лютуючи через вселенську несправедливість, націлену проти нього, професор, не гаючи, подав до суду на тих, кого побив своїм смертоносним ціпком, вимагаючи бодай на міському рівні заборонити негідний акт чхання та покарати винних у цьому злочині.
До невимовного подиву генія, винних не покарали, а чхання не заборонили. Навпаки — професора зобов’язали просити пробачення у побитих та компенсувати завдані їм фізичні й моральні збитки.
З генія і моторошного дідька він обернувся у містечкового дурника. Зграї дітлахів — ніби створені з чиєїсь однієї нирки — невідступно переслідують його, чхаючи на всі лади. Варто бідоласі вистромити носа надвір, як навколо розлягається принизлива лайка та регіт.
І я думаю, якщо цей аристократичний чоловік з «унікальним і гострим розумом», той, кого побоювався і шанував доктор Анґер, став таким посміховиськом, то що може чекати на мене, незахищену і дрібну служницю, яка з доброго дива, замість того, аби якнайстаранніше виконувати свої обов’язки перед панами, опікується химерною чужою дитиною? Та ще й до того має особливі стосунки з уніатським священиком, парохом у каплиці при домі кари.
Дві осі мого світу, навколо яких раптом розцвіло життя: Фелікс, маленький горішок, що ховається від усього, забиваючись у закапелки, — чи не так само і я вічно забиваюсь у закапелки, уникаючи мати будь-що своє, втікаючи від себе? І отець Йосиф, який вміє одним лише поглядом, однією своєю присутністю видлубувати мене з тих сховків і розкривати, як стиглий овоч, — так, що я вмить підкоряюсь і приймаю.
І що може бути страшніше від того, що однієї миті, коли я, розчахнута під поглядом отця Йосифа, розм’якла від турботи за Фелікса, постану перед очима решти люду, і вони побачать мене, як на долоні: ось вона, ця брудна служниця, якій раптом захотілось виборсатись і знайти собі хлопа; але не просто хлопа, їй мало якогось посполитого конюха чи м’ясника — вона, ця служниця, націлилась на високі сфери, її ваблять найтяжчі гріхи, не маючи власних дітей, вона взяла собі за сина страшне якесь чортеня і морочить голову доброму парохові, який просто уважний до кожної душі, чистий, наївний, який і незчується, як покотиться слідом за нею в геєну вогненну.
Я знаю, люди можуть таке казати. Люди завжди вигадують і кажуть найгірше, завше міряють по собі. Ніхто не повірить, що мені не треба жодного хлопа. Ніхто не повірить, бо неможливо сказати словами про цвітіння мого
