Тріумфальна арка - Еріх Марія Ремарк

— Ні.

— Якщо ти не хочеш бачити мене, скажи відверто.

— Я б сказав тобі.

— Отже, не тому?

— Ні, справді не тому.

— То я щаслива.

Равік глянув на неї.

— Що ти сказала?

— Я щаслива.

Він хвилину помовчав.

— А ти розумієш, що кажеш? — спитав нарешті він.

— Так.

Тьмяне світло знадвору відбивалося в її очах.

— Такими словами не кидаються, Джоан.

— А я й не кидаюся.

— Щастя, — мовив Равік. — Де воно починається й де кінчається?

Він торкнувся ногою хризантем. Щастя, подумав він. Блакитні обрії юності. Золота, ясна рівновага життя. Щастя! Господи, де воно ділося?

— Воно починається з тобою і кінчається з тобою, — відповіла Джоан. — Це ж так просто.

Равік мовчав. Що вона балакає, подумав він.

— Ти ще, може, скажеш, що кохаєш мене? — мовив він нарешті,

— Я тебе кохаю.

Він махнув рукою.

— Ти ж мене майже не знаєш.

— А хіба це стосується до кохання?

— Ще й як. Кохати — це коли хочеш разом із кимось постаріти.

— Такого кохання я не знаю. А знаю інше: коли без когось не можеш жити.

— Де кальвадос?

— На столі. Не вставай, я тобі принесу.

Джоан принесла пляшку з чаркою й поставила їх на підлогу серед квіток.

— Я знаю, що ти не кохаєш мене, — мовила вона.

— То ти знаєш більше за мене.

Вона швидко глянула на нього.

— Але ще покохаєш.

— Гаразд. За це ми й вип’ємо.

— Стривай.

Вона налила чарку й випила. Тоді знов налила й подала йому. Равік хвилину потримав її в руках. Усе це неправда, подумав він. Напівсон удосвіта. Слова, сказані в темряві,— хіба вони можуть бути правдою? Правдивим словам треба багато світла.

— Звідки ти все це так добре знаєш? — спитав він.

— Бо я кохаю тебе.

Як вона розкидається цим словом, подумав Равік. Зовсім не замислюючись над ним, немов порожньою посудиною. Наповнює її будь-чим і зве це коханням. Чого тільки в цю посудину не напихали! І страху перед самотністю, і цікавості до чужого «я», і надмірного потягу до самоствердження, і мерехтливого віддзеркалення власної фантазії. Та хто знає, який її справжній вміст? Хіба те, що я сказав про старість удвох, не найбільша дурниця? Хіба бездумність Джоан не багато ближча до правди? Чого я сиджу тут зимової ночі в проміжку між війнами і, немов шкільний учитель-буквоїд, перебираю порожні слова? Чого я опираюся замість стрімголов кинутись у вир, хоч і ні в що не вірю?

— Чого ти опираєшся? — спитала Джоан.

— Що ти кажеш?

— Чого ти опираєшся?

— Я не опираюся… Чому б я мав опиратися?

— Не знаю. Щось у тобі замкнене, й ти не хочеш нічого й нікого туди впустити.

— Годі тобі,— сказав Равік. — Дай мені ще випити.

— Я щаслива і хочу, щоб ти також був щасливий. Я безмежно щаслива. Я прокидаюся з тобою і йду спати з тобою. Більше нічого не знаю. У голові в мене дзвенять срібні дзвіночки, коли я думаю про нас обох. А часом немов грає скрипка. Вулиці сповнені нами, наче музикою, інколи в неї вплітаються людські голоси і, ніби в кіно, пропливають картини, але музика не стихає. Її чути весь час.

Ще кілька тижнів тому ти була нещасна, подумав Равік. І не знала мене. Легко ж ти стаєш щаслива! Він випив кальвадос і спитав:

— Ти часто була щаслива?

— Не часто.

— Отже, не раз. Коли ж востаннє у тебе в голові дзвеніли срібні дзвіночки?

— Чого ти питаєш?

— Просто так. Аби не мовчати.

— Я забула. Та й не хочу більше пам’ятати. Тоді було інакше.

— Воно завжди буває інакше.

Джоан усміхнулася йому. Обличчя її було ясне й відверте, немов квітка з небагатьма пелюстками, які нічого не приховують.

— Два роки тому, — мовила Джоан. — І щастя недовго тривало. В Мілані.

— Ти тоді була сама?

— Ні. З одним чоловіком. Він був дуже нещасний, ревнивий і нічого не розумів.

— Ну певне.

— Ти б усе зрозумів. А він улаштовував мені страшні сцени. — Вона вмостилася зручніше, взяла з канапи подушечку й підсунула собі за спину. Потім прихилилася до канапи. — Він лаяв мене, називав повією, зрадницею, невдячною. А це була неправда. Я була вірна, поки його кохала. Він не розумів, що я вже його не кохаю.

— Цього ніхто ніколи не розуміє.

— Ні, ти б зрозумів. Але тебе я кохатиму завжди. Ти інакший. Між нами все інакше. Той чоловік хотів мене вбити. — Вона засміялася. — В таких випадках вони завжди нахваляються вбити. Через кілька місяців мене вже хотів убити інший. Але ніхто ніколи не вбиває. А ти б хотів мене вбити?

— Хіба що з допомогою кальвадосу, — відповів Равік. — Дай-но сюди пляшку. Хвалити бога, нарешті ми заговорили по-людському. Кілька хвилин тому я був неабияк злякався.

— Тому, що я тебе кохаю?

— Не починаймо знов того самого. Це все одно, що прогулюватися у фіжмах і в перуці. Ми разом, а надовго чи ні, хтозна. Ми разом, і цього досить. Навіщо наліплювати етикетки?

— Мені оце твоє «надовго чи ні» не подобається. Але це тільки слова. Ти не кинеш мене. І це теж тільки слова, ти сам знаєш.

— Звичайно. Тебе вже коли-небудь кидав той, кого ти кохала?

— Так. — Джоан глянула на Равіка. — Хтось когось завжди кидає. Часом ти ще кохаєш когось, і він тебе випереджає.

— І що ти робила тоді?

— Все. — Вона взяла його чарку й допила її.— Все! Але надаремно. Я тоді була страшенно нещасна.

— І довго?

— Цілий тиждень.

— Не дуже довго.

— Це ціла вічність, коли хтось по-справжньому нещасний. Я була така нещасна, геть уся, що через тиждень моє нещастя вичерпалося. Нещасні були мої коси, шкіра, ліжко, навіть одяг. Нещастя так заполонило мене, що, крім нього, нічого не існувало. А коли більше нічого не існує, то й нещастя перестає бути нещастям, бо його вже нема з чим порівняти. Тоді лишається тільки цілковите спустошення. Потім і воно минає. І ти поволі оживаєш.

Джоан поцілувала його руку. Він відчув її м’які обережні губи.

— Що ти думаєш? — спитала вона.

— Нічого, — відповів він. — Думаю тільки, що ти як невинна дикунка. Зіпсована до останку і взагалі незіпсована. Це найнебезпечніше, що тільки є на світі. Подай мені пляшку. Я хочу випити за свого приятеля Морозова, великого знавця людських душ.

— Я не люблю Морозова. Може, випиймо за щось інше?

— Певне, що ти його не любиш. У нього метке око. То випиймо за