Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

— Звичайно, їй би вартувало відлежатись день-другий під наглядом медиків. Але вона нікого не слухала.

Зненацька з-під землі пролунав замогильний голос:

— Ну ти й гімнюк!

Виявилось, волоцюга давно прокинувся й підслухував наш діалог, сидячи поруч на тротуарі. Він пожалував Франка зневажливою гримасою й тицьнув на нього пальцем.

— Треба бути справжнім королем придурків, щоб записатися до французької армії та кинути дівчину. Цей хлопець ідіоті О, можеш собою пишатися!

Франка охопила лють. Мені здалось, він ось-ось накинеться на нього.

— Тобі що до того? Геть звідси, бо зараз ти від мене дістанеш!

Волоцюга зібрав манатки, ухопив пляшку дешевого вина та, лаючись, пошкандибав геть, забравши із собою свій кислотний дух.

— Придурки! Самі придурки!

Нарешті він щез десь у глибині вулиці Муфтар, горланячи образи навздогін перехожим.

— Зайдеш до неї?

Він заперечно хитнув головою.

— Франку, це ж Сесіль!

— Це надто важке рішення. Коли я її побачу, вся моя сміливість щезне.

— Та вона через тебе мало не вмерла!

— Мені справді шкода, я не хотів, щоб так сталося. А зараз уже запізно. Я їду за чотири дні. Як буду там, напишу їй листа-пояснення. Повернуся — буде видно.

— Думаєш, вона чекатиме? Та вона тебе ненавидить!

— Це моє життя, Мішелю! Я мушу це зробити.

— Чорт, Франку, ти дійсно ідіот!

— Будь ласка, не розповідай їй нічого. Принаймні до мого від’їзду. Дозволь я сам розберусь.

— Ти з глузду з’їхав. Шкодуватимеш про це довіку.

— Не перебільшуй! Ходімо щось перекусимо.

— Не хочу. Мені треба додому.

— Я маю з тобою поговорити. Це важливо.

Я не хотів його отак кидати. Він здавався розгубленим. До того ж я ще не втратив надії його відмовити.

— Зателефоную та скажу, що залишуся вечеряти в Ніколя.

Він запросив мене до «Вулкану» — грецького ресторанчика, хазяйка якого готує зовсім як у Салоніках. Ми зайшли на кухню, позасовували носи в усі каструлі й вибрали собі наїдки, керуючись ароматом. Там пашіло баклажанами, кабачками й болгарським перцем. Усе це тушкувалося з маринованими огірочками, витриманими в кмині й лавровому листі. Саме того вечора Франк повідав мені історію нашої родини: знайомство батьків, війну, його народження, їхню п’ятирічну розлуку, зустріч і вимушений шлюб. Йому треба було виговоритися. Я й слова не мовив. Діти зовсім не знають, чим живуть їхні батьки. У юності над цим не замислюєшся, бо світ бере початок днем твого народження. Батьки наче й не мають власної історії, зате наділені поганою звичкою розмовляти з дітьми лише про майбутнє, аж ніяк не про минуле. У цьому найбільша помилка. Якщо вони цього не роблять, в історії родини залишається чорна діра.

— Вона мене ненавидить. Мені знадобився якийсь час, щоб це прийняти. Через мене вона була змушена вийти заміж за нашого батька, що занапастило її життя. Якби я не народився, вона б знайшла блискучу партію серед чоловіків зі свого середовища.

Він мав рацію, заперечити мені було нічим.

— А я, мене вона теж ненавидить?

— А ти, ти ні в чому не винен. Потім вона просто хотіла мати сім’ю. Для неї ти не Делоне — ти Маріні. Не забувай про це. Я кажу тобі зараз це не для того, щоб нацькувати тебе проти неї. Я не маю цього на меті. Просто ти маєш знати.

Була між нами одна вагома різниця: я був не до діла. І змінити нічого не міг. Цікавила мене одна Сесіль.

— Навіщо ти записався добровольцем?

— Якщо ми сидітимемо склавши руки, то передамо кермо фашистам. В якийсь момент стане запізно. Треба бодай спробувати.

— Думаєш, ти реально здатен змінити суспільство?

— Я не сам.

— А як же тато?.. Він тебе не ненавидить. Ти не можеш поїхати, нічого йому не пояснивши. Це несправедливо.

— Щодо тата я згоден. Але жодного слова Сесіль!

Я був обурений, але безсилий. Записатися до армії, при цьому нікого не попередити — для мене то була ницість. Розповім Сесіль — і втрачу брата. Він зробив свій вибір, на жаль, не на користь Сесіль. Тієї миті я почувався гріховним, зв’язаним та заповненим люттю. Якби я був сильніший, натовк би йому пику. З логікою в мене вочевидь не склалося. Ніколи не розумів, як то можна говорити одне, а робити геть інше. Клястися в коханні і завдавати болю коханій людині, мати друга й забути друга, зватися сім’єю і поводитись, мов незнайомці, відстоювати великі ідеали, але не йти за ними, стверджувати, що віриш у Бога, проте поводитися, наче його нема, вважатися героєм, коли поводишся як паскуда.

21

Пити Ігор не любив. Алкоголь не зносив. А якщо вже таке траплялося, то він упевнено надолужував недопите. І тоді брався філософствувати, хоча ненавидів самих філософів та їхню філософію.

— Треба відчувати ґрунт під ногами, — казав він. — Щоразу як несешся високо, то низько падаєш.

Тієї ночі Ігор похитуючись повернувся до шпиталю Пітьє-Сальпетрієр і наштовхнувся на старшу медсестру, що велич її начесаної шевелюри вражала все відділення. Їй було начхати на цей його перший перепій з нагоди зустрічі співвітчизника, тому вона саме збиралась нашкрябати доповідну про відлучення з чергування та про перебування на роботі у стані сп’яніння. Він розсміявся їй в обличчя. І пішов був забрати речі з шафки, щоб назавжди покинути цей нудотний лікарняний лабіринт, але помітив посеред коридору того самого чоловіка, якого привіз Віктор. Він досі валявся на тих самих ношах. Ніхто так і не надав йому допомоги. Усі чергові лікарі були зайняті. Завідувач відділення приходив аж о восьмій ранку, а доти чоловік точно помре. Він був непритомний. Ігор оглянув його зіниці, поміряв пульс і тиск. У нього був зламаний ніс, що перешкоджало диханню, перелом нижньої щелепи, чимало вибитих зубів і скривавлене обличчя. Ігор відтулив нижню щелепу. Чоловік застогнав. Він запхав руку до рота та витяг зламані зуби, чим очистив трахею. Схопив ножиці й розрізав одяг. Пропальпував грудну клітку. На рівні сонячного сплетіння була якась ґуля. Отже, перелом ребер. Тут примчала медсестра.

— Що ви робите? Припиніть негайно! З глузду з’їхали? Ви не маєте права!

— Я лікар! У цього чоловіка гемоторакс. Якщо йому не зробити плевральний дренаж, він зараз помре. Принесіть мені дренажну трубку, мерщій. Мені потрібен йодований спирт і ксилокаїн.

— У мене немає анестетика.

— Буде без нього.

Ігор не без зусиль роздяг пораненого. Медсестра принесла напівжорстку дренажну трубку з мандреном та баночку йодованого спирту.

— Усе, що знайшла.

— Допоможіть роздягти. Беріть під пахвами і тримайте рівно.

Вони підняли непритомного чоловіка. Ігор його посадив, продезінфікував спиртом