Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія
— Сьогодні на вулиці треба брати очі в руки: автомобілі, автобуси, ще й велосипедисти. Буде вам уроком.
Мені здалось тут доречним додати:
— Він навіть не загальмував!
— Який сором! У який час ми живемо?
— Та, знаєте, нічого страшного. Як сказав лікар, відбувся легким переляком.
Щодо контрольної з математики, я все зробив. Завдячуючи Ніколя. Йому не треба було мені допомагати. Він просто дав списати. Як завжди. З усією цією історією я зовсім її закинув. На моє щастя, Ніколя не злопам'ятний. Аби бодай віддячити, я запросив його зіграти в кікер. Ми пішли на майдан Мобер. Я не грав цілих три місяці. Кікер як велосипед — таке не забуваєш.
19
Облишивши того, хто помирав, на замученого інтерна, що не знав, з якого боку до нього підступитись, Ігор і Віктор подалися й далі знайомитись до «Аустерліцької гармати». Запаси горілки вичерпалися досить швидко.
— Коли-небудь куштував віскі, Ігорю Емільовичу?
— Ніколи.
— Дивний смак, але звикаєш махом.
— Я не любитель усього американського.
— Що ти, справжнє віскі — шотландське.
Ігор випив свою першу склянку віскі на російський лад. Не таке добре, як горілка, але теж непогано. Чоловіки поклялися дружити до скону, ніколи більше не розлучатися й пройти життя пліч-о-пліч. Віктор був недурний. Він добре знав, що співвітчизник враз розкусить його небилиці. Тому сказав правду. Яка вже була. Він розумів, що після ейфорії від знайомства настане час недовіри до історичного ворога. Як і всі брехуни, Віктор просто не міг уявити, що хтось може говорити правду, тому й не повірив Ігореві:
— Ніякий ти не лікар! Бути того не може.
— Клянуся. Я закінчив Ленінградську військово-медичну академію. Але наш диплом у Франції не визнають. Я був кардіологом. Практикував п’ятнадцять років. Мав приймальні години в лікарні Тарновського, у Ленінграді. Під час війни був військовим лікарем армії Жукова в чині лейтенанта. Я був хорошим лікарем. Пацієнти мене обожнювали.
— Та ти верзеш казна-що. Ти звичайнісінький санітар! А в медицині трохи кумекаєш, бо нагледівся хворих і наслухався лікарів. Батечка Віктора не проведеш. Ти такий самий, як і я: такі поганці можуть водити за носа недосвідчених і дурнів. Досить з мене глузувати, товаришу.
Ігор стикнувся з проблемою, яка не піддавалася вирішенню. Чим підтвердити, що він дійсно лікар? Адже його пояснення, намагання, демонстрації й нариси розбивалися об стіну недовіри. Віктор жадав реального доказу. Рельєфний папір із мокрими печатками, бланк із міністерськими підписами. Проте диплом залишився в Ленінграді. Віктор посміхнувся.
— З тебе такий же лікар, як із мене кузен князя Юсупова.
— Але ти і є кузен князя Юсупова!
— Я так потішаюсь над туристами. Маю визнати, ти талановитий. Найважливіше — то вміти прикидатись. Я знав великих герцогів і графів, що скидалися на консьєржів чи шевців. Коли вони розкривають свій титул, їх мають за байкарів. Щодо мене — мені вірять усі.
Ігор давно втратив свій бойовий темперамент. Втеча з СРСР та блукання світом змусили його переглянути такі поняття, як правда і брехня. Наразі він не був упевнений абсолютно ні в чому, окрім того, що досі живий. Для нього залишилася одна-єдина правда на землі: ти або живий, або мертвий. Решта — питання вірувань чи плодів уяви.
— Та вір у що хочеш, мені однаково. І твоя правда: тут я не лікар, я санітар.
Віктор розцінив таку швидку капітуляцію як ознаку, що Ігор — несусвітне брехло, а отже, з нього вийде нічогенький таксист.
— Ну і скільки ти заробляєш на цій роботі?
— Копійки.
— Тоді як дивишся на те, щоб гідно себе забезпечувати, отримувати скільки сам схочеш і залишатися вільним?
— Хто ж відмовляється від такого? Якщо це чесні гроші, я згоден.
— Оце ти мене образив чи познущався? Я служив у царській армії, не забувай. Маю надію, ти не єврей?
— Я живий, цього замало?
Отак Ігор став таксувати у графа Віктора, для якого честь була поняттям розтяжним: клієнтами він не переймався, особливо іноземцями.
— Ти помиляєшся, Ігорю Емільовичу, чіпляєшся до дрібниць. Ти мене знаєш, я вірянин і шаную заповіді. Якщо вже Бог створив простаків, то це щоб було кого піддурювати.
Знадобився якийсь час, щоб Ігор став справжнім паризьким таксистом. Париж — здоровенне місто, парижани часом несповна розуму, парижанки як на терню, передмістя — справжній лабіринт, а його мешканці — ще ті скнари. До всього, непролазні затори. А втім, завдяки лікарській пам’яті, Ігор врешті вивчив назубок усю мапу міста.
— Раніше проблем не виникало. Після звільнення узагалі було чудово. А потім ці «Сітроени 2 CV» нам усе занапастили, на додачу «Рено» випустили свій дамський «дофін». Тепер на вулицях справжній хаос.
— Я згоден. Але за однієї умови: я працюватиму ночами. Вдень я сплю.
— Працювати вночі не так легко, як здається.
— Або так, або ні, Вікторе Анатолійовичу.
— Моя дружина на радощах тебе благословить. Денний таксист мене обкрадає. Але з тобою я можу бути спокійним. Комуняки мають лиш одну гарну рису — вони чесні. Яке снодійне порадиш?
— Я не розбираюся у французьких ліках. Снодійне я не вживаю. І давно в тебе безсоння?
— Відколи переїхав до Парижа, я більше не сплю. Я набрав сорок кілограмів. Молодим я їв як горобчик і спав як убитий. А ти, триклятий байкарю, якби був лікарем, то знав би, як побороти безсоння.
Віктор навчив його всіляких хитрощів із примноження прибутку, які дозволили Ігореві придбати гордощі: гарненький біленький будиночок на узвишші Л’Аї-ле-Роз, звідкіля як на долоні Ейфелева вежа, Сакре-Кер і взагалі весь Париж. Аж до самої смерті дванадцятьма роками по тому, у травні 68-го, від серцевого нападу в багатолюдному заторі посеред національної траси № 7 на околиці Орлі (він тоді віз техасця, який скаженів на задньому сидінні через двогодинне катання по всьому південному передмістю), Віктор свято вірив, що Ігор ще той фантазер і лікарем не пропрацював і дня. Він навчив його —
