Клуб невиправних оптимістів - Жан-Мішель Генасія

Коли о двадцять п’ять по першій ночі санітар-носильник Ігор допомагав витягувати пораненого з таксі, то розчув, як водій гучно вилаявся через пляму крові на білому сидінні. Ти можеш прожити у Франції хоч тридцять три роки і щебетати як з діда-прадіда парижанин, але коли одного дня вибухнеш від гніву й спалахнеш від образи, то неодмінно рідною мовою. І ось коли двоє співвітчизників-вигнанців зустрічаються за кордоном, вони не тямляться від радощів, а минуле втрачає будь-який сенс. Запрограмовані ненавидіти та знищити один одного, вони кинулися обійматися. Як любо чути власне по батькові. У Франції ж тільки імена. Тієї миті вони відчули запах, музику та світло свого краю, і не важливо, що перший був білогвардієць, вірний християнин, антисеміт, женоненависник і на додачу не зносив більшовиків; а другий — його одвічний ворог, справжній «червоний», ентузіаст «великої ідеї», співучасник становлення комунізму. Усі вищеназвані відмінності давали право порубати супротивника на шматки на теренах своєї держави, але тут вони зникали. Особливо якщо йшлося про два російські безсоння.

18

Оце вперше в житті я злиняв із ліцею. Раніше мені таке й на думку не спадало. Я покірно терпів, навіть коли уроки були смертельно нудними. Але того дня в мене з’явилася надвагома причина: не могло бути й мови покинути Сесіль наодинці.

Я вийшов із дому, наче й не було нічого, і попрямував до лікарні Кошена. А там — прохідний двір. У її палаті лежало вже троє хворих. Я поцікавився в медсестри, у яке відділення перевели Сесіль. Та спершу наче не второпала, про що я, а потім чкурнула до палати. Відтак спантеличено дивилася на порожні кушетку й шафу.

— Пацієнтка втекла!

Вона гарячково вхопила телефон і набрала вахту, щоб попередити про зникнення Сесіль. Медсестра дала стислий опис, але ніхто такої не помічав. Потім прийшов професор, а за ним тінню йшла групка студентів. Збентежена жінка повідомила погану новину. Якихось чверть години тому вона проводила обхід і пацієнтка ще спала, а потім… Вона так і не договорила. Професор як тільки її не називав, ображав з такою разючою агресією, а їй хоч би що. Він повернувся до студентів і рявкнув:

— Якого дідька ви тут стовбичите? Йолопи! Вас за руку виводити?

Професор зайшов до палати та грюкнув дверима, на мене навіть не глянув. Студенти й медсестра розлетілися як горобці. Вони взялися опитувати відвідувачів і пацієнтів. Сесіль як у воду впала. Я вийшов із лікарні. Зайшов до сусідньої кав’ярні, поцікавився в персоналу — її там не було. Спустився вулицею Сен-Жак до Сени, обійшов усі бістро. Немає. Я наївно сподівався десь її перестріти. Урешті піднявся на набережну Ґран-Оґюстен. У квартирі царював усе той же безлад, що лишився після рятувальників. Дивне відчуття: наче я якийсь злодюжка-початківець. Чекати довелося довго, тому я тинявся туди-сюди помешканням. «Вона не затримається». У ніші стояв годинник із Франш-Конте. «Вона повернеться о десятій».

Коли пробив годинник, я підійшов до дверей, переконаний, що вона от-от прийде, як за помахом чарівної палички. Тиша. Я взявся видивлятися її в натовпі з вікна. О пів на одинадцяту мене обірвав годинник і я відклеїв носа від шибки. «Вона прийде об одинадцятій. Не може не прийти».

Одинадцятий удар відібрав мої останні сподівання. Вона не повернеться. Це взагалі був безглуздий замір. Отож я вийшов із квартири, залишивши ключі під килимком. Мене не полишало якесь дивне липке відчуття, що вона сюди більше не повернеться. Якщо вона утне ще одну дурість, я про це не дізнаюсь. На клаптику паперу я нашкрябав записочку й просунув її у щілину під дверима: «Хай би що сталося — зв'яжіться зі мною. Мішель Маріні», — а далі номер телефону. Я бездумно блукав кварталом, ходив по облюбованих нею кав’ярнях і крамничках, обійшов вулицю Сен-Андре-диз-Ар та околиці церкви Сен-Сюльпіс. Ніде її не бачили. Урешті я попросту плентав із похнюпленою головою попід огорожею Люксембурзького саду. Повертався туди, звідки прийшов (Генріх IV). Радіти тут нічому. Я перебирав відмовки перед Шерлоком. Це мало бути щось беззаперечне, залізобетонне, що як дві краплі води походило б на правду. Так, аби жоден головний наглядач, навіть такий пронира, як він, і не подумав ставити під сумнів мої слова. У одвічній грі в кота й мишки я був маленьким переляканим звірятком із жалюгідною фантазією. Цьому старому котюзі Шерлоку знадобилося б не більше за секунду, аби розібрати по кісточках кожну вигадану мною відмовку. Я вже чекав своєї судної години, як наблизився до входу в театр «Одеон». Я стояв лишень за кілька метрів од фонтану Медічі. Ще трохи — і я пропущу дзвінок з уроку о другій годині. Але я пішов уперед і закляк на місці. «Якщо її й там немає, то ми більше ніколи не побачимося».

Я обернувся. До заповітного місця було не більше ніж п’ять хвилин. І я помчав до фонтану. Але там сиділи самі книголюби та соромливі закохані. Сесіль серед них не було. Вона не раз розповідала про свій фонтан і його перфектність. Їй так хотілося, щоб я розділив її пристрасть. Я слухав з уважністю, але не цікавістю. Якоїсь миті я постеріг дві плями: зелену й білу — ніби скарб у серці водограю. Сам не знаю, як і чому так сталося, але я перейняв естафету від Сесіль. Ніяк не вдавалося відірвати погляд від Поліфема, до того прекрасного і страховидного, непропорційного та нікчемного, у мить, коли він ловить оком Галатею й Акіда і от-от занапастить вівчаря[77]. Неминучий і непотрібний злочин. Я наблизився до краю водойми, і мене пройняло співчуття до бідного одноокого, знеславленого й безпорадного. Раптом у віддаленому закутку я помітив Сесіль. Вона безтурботно спала, відкинувши голову та звісивши руки. Вона була геть блідою, із запалими щоками й восково-жовтою шкірою. Її тіло було абсолютно нерухомим. Я приклав долоню до її чола. І відчув тепло. Я накрив її своєю курткою. Сів поруч із нею. Сесіль розплющила очі. Моя присутність її не здивувала: обличчям промайнула боязка усмішка. Вона взяла мене за руку. Я не пручався, а стиснув своєю.

— А ти не квапився, — промурмотіла вона.

— Де тільки я тебе не шукав.

— Я боялась, ти не прийдеш.

— Я тут.

— Благаю, не покидай мене.

— Не турбуйся. Хочеш додому?

Вона заперечно