Енн із Шелестких Тополь - Люсі Мод Монтгомері
— Цією стежкою нечасто хтось і їздить, — знизав плечима Льюїс. — Певно, тутешні мешканці геть відлюдькуваті й про наш драматичний гурток ані гадки не мають. Зроблю-но я фотографію, перш ніж ми здіймемо їх у власнім лігві.[34]
Будинок здавався покинутим, та все ж, зробивши фотографію, вони відчинили невеличку білу хвіртку, пройшли через усе подвір’я й постукали в побляклі від сонця блакитні кухонні двері. Парадні двері тут, як і в Шелестких Тополях, вочевидь були радше для вигляду, ніж для користування — якщо тільки про двері, буквально поховані під заростями віргінського винограду, можна було сказати, що вони є в домі «для вигляду».
Вони сподівалися щонайменше на чемність, із якою їх зустрічали досі, байдуже, чи супроводжувалася вона щедрістю. Отож і не дивно, що обоє були спантеличені, коли двері розчахнулися й на порозі замість привітної дружини чи доньки фермера, яку вони надіялись уздріти, постав високий, широкоплечий і вже де-не-де сивий чоловік років п’ятдесяти, котрий доволі непоштиво запитав:
— Чого вам треба?
— Ми прийшли в надії зацікавити вас нашим шкільним драматичним гуртком, — незграбно почала Енн. А втім, господар позбавив її подальших зусиль.
— Ніколи про нього не чув. І чути не хочу. Мене це не цікавить, — безкомпромісно урвав він її, захряснувши двері перед носом у непроханих гостей.
— Схоже, нам нагрубіянили, — підсумувала Енн, ідучи геть.
— Який приязний, дружній пан, — вишкірився Льюїс. — Шкода мені його жінки, якщо вона в нього є.
— Якби була, то, певне, трохи б його приструнчила, — відповіла Енн, намагаючись повернути собі втрачену безтурботність. — Аби ж то за нього взялася Ребекка Дью. Та ми принаймні сфотографували його дім, і я відчуваю, що він і здобуде перемогу. Ох, мені в черевик ускочив камінець, тож зараз я присяду тут, на огорожі цього чемного пана, і витрушу його — із дозволу чи без.
— На щастя, з дому нас уже не видно, — мовив Льюїс.
Щойно Енн зашнурувала черевика, як вони почули, що праворуч хтось крадеться до них крізь густі чагарі. Аж ось перед ними постав хлопчик років восьми з вигляду із великим яблучним пирогом у пухких рученятах, і спинився, запитливо на них поглядаючи. Був він гарненький, із лискучим каштановим чубчиком, великими довірливими карими очима й тонкими рисами обличчя. Та хоч стояв він простоволосий і вбраний хіба в короткі вельветові штанці й полинялу блакитну сорочку, вчувалася в ньому беззаперечна шляхетність — мов у перебраного маленького принца.
За спиною в хлопчика вигулькнув великий чорний ньюфаундленд, голова в якого замалим не сягала дитячого плеча.
Енн дивилася на малого з усмішкою, що незмінно завойовувала серця дітлахів.
— Здоров, синку, — озвався Льюїс. — Ти чий?
Хлопчик усміхнувся у відповідь, підійшов і простягнув свій пиріг.
— Це вам, — соромливо проказав він. — Тато спік мені, але я краще вам його віддам. У мене їсти ще багато чого є.
Льюїс уже хотів був, не надто тактовно, відмовитися від частунку, проте Енн штурхнула його ліктем. Зрозумівши натяк, він із серйозним виглядом узяв пиріг і передав учительці, котра так само серйозно розламала його надвоє й віддала Льюїсові половину. Вони знали, що мусять з’їсти все до останньої крихти, попри болісні сумніви в «татових» кулінарних здібностях; утім, щойно скуштувавши, обоє заспокоїлися: хай і нечемний, пекти пироги «тато» все ж умів.
— Дуже смачно, — мовила Енн. — Як тебе звуть, маленький?
— Тедді Армстронг, — відповів малий благодійник. — Але тато завжди кличе мене Малюком. Я в нього єдиний у цілому світі. Тато страх як мене любить, а я страх як люблю тата. Ви, мабуть, подумали, що він нечемний, коли так скоро зачинив двері, але тато зовсім не хотів. Я чув, що ви просили їсти.
«Ми не просили, та це байдуже», — подумала Енн.
— Я був у саду поза алтеями, то зразу вирішив віддати вам пиріг, бо мені завжди так шкода нещасних людей, котрим нема чого їсти, — вів далі хлопчик. — Мені завжди є. Тато дуже смачно готує. Ви ще не бачили, який він робить рисовий пудинг.
— А родзинки він туди кладе? — сяйнув очима Льюїс.
— Багато-пребагато. Тато зовсім не жадібний.
— У тебе немає мами, серденько? — запитала Енн.
— Ні, вона померла. Мені якось пані Меррілл сказала, що мама тепер у раю, але тато каже, що раю не існує, а він мусить точно це знати. Він страх який розумний, бо прочитав цілі тисячі книжок. І я, коли виросту, буду, як він… тільки я завжди-презавжди даватиму всім людям їсти. Просто, знаєте, тато не любить людей, але до мене він добрий.
— Ти ходиш до школи? — запитав Льюїс.
— Ні. Тато вчить мене вдома. Але йому опікуни сказали, що наступного року я мушу туди піти. Напевно, мені сподобається. Там будуть інші діти, я з ними бавитимусь. Хоча, звісно, в мене є Карло, і з татом гарно можна бавитись, коли він має час. Тато дуже заклопотаний. Мусить сам на фермі поратися й прибирати вдома. Тому він не хоче, щоб йому заважали. Коли я виросту, буду йому помагати, і тоді він матиме час бути чемним.
— Добрий був пиріг, Малюче, — сказав Льюїс, проковтнувши останній шматок.
Малюкові очі спалахнули щастям.
— Я радий, що вам смакувало, — відповів він.
— Хочеш сфотографуватися? — запитала Енн, відчуваючи, що не годиться пропонувати гроші цій щедрій маленькій душі. — Якщо хочеш, Льюїс тебе сфотографує.
— Ой, я хочу! — палко відгукнувся Малюк. — І Карла теж?
— Звісно, Карла теж.
Енн гарно розташувала обох на тлі чагарів: хлопчик стояв, обійнявши свого великого друга за шию, і обидва вони здавалися однаково втішеними, а Льюїс зробив знімок на останній своїй фотопластинці.
— Якщо гарно вийде, надішлю тобі фотокартку, — пообіцяв він. — Як написати адресу?
— Панові Джеймсу Армстронгу, для Тедді Армстронга, Гленков-роуд, — відповів Малюк. — Ох, я вперше в житті сам-пресам одержу на пошті листа. Це так цікаво, і я страх як пишатимусь. А татові зовсім нічого не скажу, щоб йому була приємна несподіванка.
— Чекай на лист за два-три тижні, — мовив Льюїс, прощаючись із хлопчиком. Зненацька Енн нахилилася й поцілувала засмагле личко. Було в Малюкові щось, що зворушило її серце. Такий милий, витончений… і без матері!
Вже біля повороту на битий шлях вони озирнулися й побачили, що хлопчик досі стоїть попід огорожею зі своїм псом, і махає їм рукою.
Авжеж, Ребекка Дью знала все про Армстронгів.
— П’ять років тому вмерла його жінка, то досі цей Джеймс Армстронг
