Діти - Галина Василівна Москалець

І Магдалина виповзає на балкон, опускається на стілець.

Ніби легше. Вільніше якось. Вона сидить довго, доки не відчуває, що змерзла. Спина клякне від холоду, і Магдалина мусить знову лягати.

І так всю ніч. Гризе хробак якийсь, гризе, гризе… Від випитих порошків гірко в роті.

Магдалина пробує ходити по кімнаті; взад-вперед, взад-вперед. Скрипить підлога під її ногами, і скрип той чує крізь сон Марія. Добре знаючи, що він означає, вона на якусь мить прокидається і намагається, борючись зі сном, спитати, чи не треба хазяйці чогось, може, викликати швидку допомогу. Але, здебільшого, їй вдається тільки повторити в думці наболіле. «…Йой, нащо мені та лікарня! Їм, як щось заболить в чоловіка, тільки зразу за ніж, аби різати. Ох, боже мій, чи втихне та холєра, чи ні! Хоч на хвилинку одну. Нема спокіння. Коби завтра діждати, піду в ліс по тоту травицю. Цвіт не брати, коріння не брати, стебло саме з листочками, як у кропу, лише не пахне.

Доки була на роботі, силу мала. Прийшла додому, побігла ще в магазин чи на базар, а потім до півночі за шиттям сиділа. Хоч то робота не така, як в селі, але й там також треба вміти і руками, і головою.

Бувало, хворіла і то тяжко, але розворушилась, побігла туди-сюди, та й забула про болячку. Нічого не вартий чоловік без роботи. Нудиться, нудиться, то й шукає собі якої напасті.

Трималась, трималась, а як пішла на пенсію, то вже все. Поки вилізе по сходах до квартири, весь дух випре. Добре, що воду хоч не треба нести — все є: і газ і вода. Та й тепло взимку.

Диви, які вони мудрі! Йди в лікарню. Запаніла я щось дуже…»

Так заспокоює себе Магдалина кожної ночі. На ранок встає аж чорна від безсоння. Подивилась якось в дзеркало — скелет, стара баба. Хоч в труну клади.

Посміхнулась з того, правда, але як… Ніби хтось по щоці вдарив, а вона, оком не зморгнувши, ще й другу підставила.

Ще далеко до сходу сонця. Рідко коли прошмигне вулицею машина, освітить перед собою дорогу. А потім знову мертва тиша.

І від тієї тиші кімната з сірим квадратом вікна нагадує чимось могилу. Лежить Магдалина на твердому ліжку, чекає ранку, щоб розворушити затерпле тіло в якій-небудь роботі.

Спить Марія, дихає легко й спокійно. Мабуть, сниться їй гарний сон, після якого краще не прокидатись.

Все змінюється навколо мене, а я залишаюся непорушною в цьому просторі. Я просто пристосувалась до людей, які вміють і не вміють жити, але їх багато і в них стільки спільного між собою, що вони рухаються єдиним потоком.

А я стою на місці. І нічого не роблю. Змінююсь тільки в часі, тобто він мене змінює. Тільки тепер я помітила, скільки втратила через цю нерухомість.

Ніби переді мною поставили дзеркало і в ньому відбилось, висотане хворобою і роками, зів’яле тіло, живіт, лоно котрого ніколи не носило плоду, груди, які не вигодували жодного немовляти, лице з висохлою на пергамент шкірою.

Я побачила себе через два десятки років уже в іншому дзеркалі, побачила, холонучи від страху, то сліди старіння, зморшки, втому і все те, від чого я мала б повірити, що залишається зовсім небагато часу і він мине швидше, ніж знову набуду здатності рухатися, хоча б і в невідворотний бік.

Люди, котрих я часто не вважала за людей, поспішають і ніколи не запізнюються. Встигають, як і п’ятдесят, сто років тому, садити в землю картоплю, виховувати дітей, виплакувати очі над каліками і п’яницями.

Це вони змінюються, але мені з того мало втіхи, бо моє замилування, замилування міської білоручки простими селянськими 'жіночками і чоловіками, — неминуче лицемірство. Я чужа їм. Вони проходять повз мене, як і ті ситі сноби, що навісніють від обожнення речей.

Тепер я піду до Магдалини в лікарню, у палату на другому поверсі, звідки видно зелень, квіти, небо і все на світі. Є ще істоти нещасніші за мене. Може, Магдалина не усвідомлює, але вона безнадійно нещасна. І я швидше помру, ніж зазнаю цього жаху старості, безпросвітного і самотнього скніння.

Ось я підведусь з ліжка, одягнусь і піду. Руки в мене міцні, ноги сильні, тіло молоде й гнучке. Я можу рухатись: бігти, стрибати, плавати в річці. Мені ніхто не заважає робити, що заманеться.

Магдалина дуже рада, як мене бачить, довго дякує за відвідини, жартує, що геть розлінилась. Але її лице з темними плямами під очима, а найдужче ці безпомічні сухі руки на білому лікарняному тлі, — страшно на них дивитись.