Діти - Галина Василівна Москалець
Та одного прекрасного дня Марія розсердилась. Як завжди вийшла зустрічати Дмитра після роботи, але його не було. Вона покружляла ще з півгодини по місту і сердита повернулась додому, придумуючи кару. Роздратування змінилось неспокоєм. Врешті-решт, де він так затримується?
Дмитро з’явився аж о десятій годині, і то не сам. Привів із собою якогось засмальцьованого п’яненького типа.
Марії це не вельми сподобалось. Вона гостро зиркнула на Дмитра, і той знічено промимрив:
— Ми тихенько, тихенько…
Марія стенула плечима і пішла до себе в кімнату.
— Марійко, — просунув у двері голову Дмитро. — Може, ти з нами посидиш?
— Ні!
— Дружок мій, розумієш… Познайомитись з тобою хотів. Ніяково було відмовити. Він той… скоро піде.
— Ти теж підеш…
— Що, що?.. — насторожився Дмитро. — Ну, не гнівайся! Розумієш, дружок мій. Хлопець простий, не вчений… Пішли, випили по старій пам’яті. Буває. Але я не п’яний…
— Дай мені спокій! Я тебе бачити не хочу! — зітхнула Марія. — І твого дружка так само…
— Дімко! — закричав з кухні той його дружок.
Марія встала і рішуче попрямувала до кухні.
Дружок сидів за столом і чистив копчену рибу. На плитці грівся чайник.
— Звиняюсь, чайку захотілось… — розгублено закліпав він очима.
Це виглядало так комічно, що Марія не могла втриматись від сміху.
— Та не турбуйтеся… — замахав він руками, коли Марія виклала на стіл масло й ковбасу. — Я ось рибки поїм, зап’ю чаєм.
— Їжте вже…
— Дімко! — крикнув той зраділо. — Я що тобі казав! Люди все зрозуміють…
Марія сиділа, підперши рукою щоку, дивилась, як Дмитро з дружком знищують їжу, і посміхалась.
— Може, той… ради знайомства по пляшку збігати? — запропонував дружок.
— Та ви їжте, їжте… — злукавила Марія.
«От чудо-юдо! — подумала вона. — Немите, обшарпане, а очі так і бігають, де б знайти що випити. Ну, цей номер в тебе не пройде! А Дмитро, як щеня побите, ладний руки мені лизати, щоб не образила приятеля!»
— Дімко, а весілля коли? Випити хочеться страх! — защебетав дружок, приязно підморгуючи Марії. — Мене не забудьте покликати!
— Факт, що покличу! Правда, Марійко? — Дмитро обняв її за шию й притягнув до себе.
Марію страшенно дратувало подібне поводження та ще в присутності цього п’янички. Вона вирвалась, ледве стримуючи свою лють. Нарешті дружок став збиратися додому.
— Мала, — сказав Дмитро. — Я сьогодні не прийду. Треба додому поїхати.
— Як? — на хвильку розгубилась Марія і сердито кинула: — Тоді можеш взагалі не приходити.
15. БунтПро своє становище Марія, що, як відомо, належала до натур витончених, котрі здатні глибоко переживати зовсім нікчемні події, могла б сказати лише одне слово: «Падіння». До недавнього часу вона знала собі ціну, досить високу. Але тепер могла тільки дякувати богу, що той в особі Дмитра подарував їй звичайні земні втіхи. І Марія переборювала в собі аскетичні замашки старої діви. Низькі інстинкти брали своє. Але ж не все на світі постійне!
Як «бог з машини», зненацька з’явилась Магдалина. Принесла з собою рятунок. Марія одразу опинилась ніби за муром і на перших порах була навіть задоволена. Якою б солодкою не видавалася їхня з Дмитром вільна любов, існували ще похмурі пробудження, сумління. Чужа все-таки квартира, запльовані сходи, помийний запах, нарешті Дмитрові необережні грубі слова…
Магдалину виписали з лікарні, і в кімнаті запахло стерильністю, порядністю. Грішна Марія намагалася привести себе в нормальний вигляд, тобто стати такою ж скромницею, якою була раніше. Вона взагалі хотіла, щоб Дмитро ставився до неї, як до чужої, але це виглядало б надто смішно.
Відтепер Магдалина дуже піклувалася про власне здоров’я. На їхню квартиру стали приходити бабусі, старші жінки. Вели безконечні розмови про власні хвороби, про ліки, трави, про кінець світу. Магдалина, взагалі, почала тепер лічити час від свого приходу з лікарні.
Марію спершу смішили
