Діти - Галина Василівна Москалець

Марія роздягнулась і побігла туди, де, їй здавалося, вода була глибша. Побігла, власне, не те, пострибала по гострих камінцях, ойкаючи від болю. Замочила спочатку ноги, а потім зсунулась з берега у темну вже глибінь. Пронизливий холод обпалив їй тіло, але майже одразу його змінило блаженство, від якого втома щезла, ніби й не було цілоденної важкої роботи.

Марія розкидала навколо себе бризки, хлюпалась, мов каченя, весело сміялась… Коли нарешті помітила, як насуваються сутінки, схаменулась і з острахом озирнулась на берег. Нікого на березі не було, тільки Магдалина, присівши навпочіпки, милась.

— Не можу в бруді навіть одного дня побути. Нема чим дихати… — Зніяковіла вона, прикривши голі груди рукою.

І від цього тихого голосу, худої згорбленої спини, висхлих грудей, що не знали материнства, повіяло раптом на Марію такою безнадійністю, такою самотністю, що в неї боляче стиснулось серце і їй подумалось:

«Боже, кому вона потрібна!..»

Марія швидко одягнулась, і вони мовчки пішли додому. Темрява щораз густішала, аж ніби давила на неї, заважала дихати. Гарячий піт виступав на чолі.

В одну мить світ шалено закрутився разом з Марією, розбивши на друзки всю хитромудрість її дотеперішнього існування.

Вона йшла, як сліпа, позаду Магдалини, в темряві чорні примари чіплялись за ноги, і, коли вони опинились перед хатою з освітленим вікном, Марія відчула, що сили в неї не залишилось ні краплини.

— Ой, а я вже переживала, де ви пропадали!.. — зустріла їх на порозі Олена.

В хаті за столом вже сиділи ті жінки, що допомагали на полі, й дід, котрий підвозив картоплю.

Марія нічого не хотіла на світі, тільки б заснути, але її посадили за стіл і примусили навіть випити півкелишка самогонки. Вона пробувала їсти, але кожен шматок ковтала через силу, перебуваючи в якомусь оціпенінні.

Серед жартів, сміху хтось постукав у двері.

— Можна, можна! — весело гукнула підпила Олена.

Ввійшов немолодий уже чоловік в чистій білій сорочці з короткими рукавами.

— Добрий вечір!

— Добрий вечір! Добрий вечір!

— Сідай, Петре!

— Та я на хвильку… Касю, — звернувся він до жінки, що сиділа поруч Марії. — Ходи додому. Треба січки нарізати корові…

— Йой, Петрусю, бігме, так-єм наробилася, що по світі ходити не можу! Хоч бери мене на плечі… — несподівано писклявим голосом затягнула та.

— Нема на тебе доброго бука, — буркнув чоловік. — Встидалася б, стара баба…

Жінки ховали лукаві посмішки.

— Йди, йди, Петрусю, я зараз.

— Дивись, щоб я вдруге не йшов!..

Коли за ним зачинились двері, жінка розреготалася… аж хустка сповзла на шию.

— Слава богу! Баба з воза, коням легше! Мені десь січка в голові. Сам наріже… «Ой п’яна я, п’яна!» — заспівала вона.

Навіть Марія посміхнулась. Але коли глянула на Магдалину, то розгублено кліпнула очима. Та сиділа похмура й невдоволена, осудливо підібгавши губи.

Їхні очі зустрілись, і Магдалина сказала раптом несподівано лагідно:

— Може б, ти, доньцю, пішла спати! Змучилася, певно, за день. Завтра поїдемо зрана…

І поринула Магдалина в спогади. Як, було, не чула під собою землі. Ходила ніби свята, легко й гордо. Не могла насититись любов’ю після довгих років самотності, забула про обережність. Додому верталась часто під ранок, але сну не було — лише якесь щасливе марення. Тепер прийшла черга сестрі плакати ночами. Магдалина цього не бачила. Їй не треба було того бачити.

Петро називав її царівною, хотів сховати подалі від людського поговору чи, може, був трохи наляканий нестямним спалахом її першої і єдиної любові. Але й сам ходив хмільний, бо надворі ясним світлим вогнем палала весна і сонце пригрівало дедалі щедріше.

Сходилися вони в лісі, коли вже починало смеркати. Магдалина, забувши про все на світі, обвивала його, тремтіла від жаги й оп’яніло падала в солодке бентежне провалля.

«Звідки ти така взялася?» — питав її зчудовано Петро.

Не знала Магдалина, що з нею робиться. Настала така пора.