Аецій, останній римлянин - Теодор Парницький

Егзуперанцій не міг стриматися від усмішки.

— Отож, я не знав про це, ясний мужу…

Іспанець глянув на нього з безконечним здивуванням.

— В якому світі ти живеш, святий отче? — скрикнув. — Невже справді не знаєш, що ще за попереднього спільного консулату вічних Августів святий арелатанський єпископ Патрокл так сильно був поранений нікчемним трибуном Барнабом, що невдовзі помер[34]?… Невже не знаєш, хто намовив Барнаба на цей вчинок?

— Знаю.

— Але ж напевне не знаєш, апостольський мужу, що було справжньою причиною смерті твого улюбленця Тита…

— І це знаю, сину мій.

— Знаєш, отче?… знаєш?… і ще й захищаєш убивцю від справедливої кари?…

— Бог його покарає, сину…

— Так, Бог! — із запалом гукнув Астурій. — Бог, який нас покликав, щоб сповнити святі Його вироки. Можеш покликати вігіліїв[35] чи солдат, отче, можеш видати мене на муки, але його це й так не врятує, а ти ж подумай, слуго Христа, чи ти не повинен своєю радою, повагою і молитвами співдіяти з тим, який хоче звільнити світ од ворога віри та Церкви… від убивці Божих слуг…

Змучена голова тяжко опала на схудлі руки.

— Чи ви ніколи не перестанете вплутувати Бога й релігію у свої сварки, пристрасті та ненависті, о сліпці?! Був Іоанн, — то Боніфацій волав: «Безбожний Іоанн! Таємний язичник! Гонитель слуг Божих!» Пізніше ж приходить Фелікс і закликає до помсти: «Боніфацій — облудник… відкритий спокусник… має жінку-аріанку… дитину хрестив у єретичній церкві!» А тепер знову ти зі своїм Аецієм, сину, — хіба ж не те саме чините? роздираєте одіж і кричите: «Фелікс — ворог церкви… Фелікс — убивця священників!» Завтра ж прийде новий і гукне: «Аецій приятелює з поганами… Аецій ні у що не вірить…»

— Ти думаєш про прихильність, якою обдаровував найсвітлішого Аеція король гунів, святий отче? — поспіхом спитав Астурій, насилу приховуючи розгубленість.

— Я нічого не думаю, ясний мужу… не можу думати…

— Що ж я маю сказати найсвітлішому Аецію?

Єпископ якусь мить мовчить. Врешті зводить на Астурія великі палаючі очі і, насилу видобуваючи голос із грудей, каже:

— Скажи найсвітлішому Аецію, що я вже скоро помру і що одною з гризот, які заберу з собою до могили, буде гризота за майбутнє імперії під його правлінням… правлінням людини, що йде до влади через злочин… І ще скажи: коли б з’явився ангел Божий і сказав, що ціною кривди одної людини на землю повернеться рай, я сказав би: «Не треба раю»… А коли б сказав: «Так хоче Христос», знаєш, якою була б моя відповідь? Ось якою: «Не вірю тобі, ангеле».

На коротку мить урвав. Притис руки до схудлих грудей.

— Це для Аеція, — продовжив за якийсь час. — А тепер для тебе, мій сину…. Я навіть імені твого не знаю, не хочу його знати і запевняю тебе, що не заплачу за довіру зрадою. Не видам тебе, не покличу вігіліїв чи солдат, але знай: ще сьогодні пошлю до найславутнішого Фелікса, аби застерегти його від того, що йому загрожує…

— Ти цього не зробиш, отче…

— Присягаю спасінням своєї душі, що зроблю… Ти хочеш ще щось сказати мені, сину?

Астурій був уже біля дверей. Обернувся і єпископ побачив його обличчя, що пашіло гнівом і затятістю.

— Це хвороба з тебе говорила, не Боже слово, — мовив іспанець. — Я не воюю з умирущим… Прощай, апостольський мужу.

— Мир тобі, мій сину.

Після відходу аецієвого посланця єпископ якийсь час нерухомо сидів зі звішеною на груди головою. Потім ліг і заплющив очі. Але одразу ж знову їх розплющив: хтось тихо крався до його ліжка. Може, той повернувся… Невже хоче вбити? Егзуперанцій посміхнувся.

— Святий отче…

Єпископ пізнав голос молодого диякона, якого за місяць мав висвятити на священника. Мабуть, не доживе.

— Мир тобі, Груніте.

— Святий отче… Прокляни мене… прожени…але я стояв за дверима і чув усе…

— Добре, мій сину. Вдягнеш теплу пенулу, бо холодно і дощ падає — та підеш до найславутнішого патрикія Фелікса…

— Як це, отче, невже ти насправді хочеш?…

— Ти кажеш, Груніте, що все чув… а хіба ж я не сказав?

— Так… так… чув… але гадав, що це лише так… для перестороги того молодика казав ти се…

— Я не маю подвійного слова, сину… Підеш до патрикія і скажеш йому, що Флавій Аецій готує замах на його життя…

Груніт упав навколішки.

— Ти справді святий муж, вікарію Христовий! — палко скрикнув він. — Але невже ж ти забув Тита… бідолашного дорогого Тита?… Ми разом брали від тебе святу науку, отче… Разом несли святі шати, коли ти йшов чинити перший єпископський суд… Ти разом мав нас помазати… І ось