Кожен день – інший. Щоденник - Галина Василівна Москалець

1.09.2012

Високе мистецтво рятує людину від деґрадації. Я цим не винайшла колесо, але причина, мабуть, у гармонії, якою це мистецтво наповнює свідомість. Так само діє народна творчість в її кращих зразках, і природа. В якийсь момент ми починаємо відокремлювати себе від усього несправжнього й вульґарного, і можемо віддалитись на таку відстань, що втрачаємо усі зв’язки з реальністю. Проте мусить залишитися зв’язок на рівні серця — бажання допомогти іншим приєднатися до цього братства. Це зло воює з усім, а добро завойовує прихильність.

2.09.2012

Маленьке біле кошеня цілу ніч спало біля мене після важкого дня. Я підібрала його, бо воно страшенно кричало біля чужого під’їзду. Воно навіть не тікало, і коли я несла його додому, від голоду кусало мені пальці. Одні бездушні люди вчать інших бути бездушними. Це виглядає наче кровна помста: око за око.

Я згадала вірш Костянтина Бібла про білу бездомну кішку, схожу на зламану лілею, про те, що голий тротуар коли-небудь її уб’є. Пам’ятаю його ще з юності. І повторюю, коли опиняюся перед вибором: врятувати чуже життя, чи пройти повз нього.

5.09.2012

Минуло вже багато часу, встигла забути про щоденник. Деякі речі випадають з життя, витіснені брутальним натиском реальності, хоча коли згадати Самбір з його дивовижною парафіяльною школою XVIII ст. наповнену почасти бойківським дерев’яним причандаллям, вибіленим і вичищеним, з такими впізнаваними речами — маґлівницею, терницею, маслянкою, ціпами й решетами, нецками… Гарне, веселе місто, з якого так легко доїхати до Львова, з темними старими садами і пагорбами, на яких стоять храми і просто гарні будинки. І було все добре, доки я не увійшла в бернардинський костел, перетворений на органний зал, де мене охопив крижаний холод, настільки пекучий і болісний, що я звідти відразу вибігла, геть перестрашена. Ніколи такого зі мною не траплялось. Наче атака привидів. То й не дивно: єзуїти міцно вкоренились у цьому місті і довго підбивали тутешній люд на авантюри, маніпулюючи свідомістю. А тепер ніхто про це не хоче знати, на історію Самбора накладено печать, хоча скільки таємниць могло б відкритись.

18.09.2012

Дощ збудив мене вночі — так і не заснула до ранку. І вранці дощ продовжує падати. Це вже осінь. Думала над тим, що ніколи не писала про вигнанців, можливо, тому що сама добровільно обрала собі життя в екзилі, і обираю весь час. А це прочинив свою душу Андрій Содомора, видавши переклади Теогніда і написавши до них передмову. Дивиться він з-за прочинених дверей на всі ці торги, і серце обливається кров’ю. А мені дивно збагнути, яким чином взагалі твориться висока культура у цьому світі, де не знайдеш справжньої людини зі свічкою. Звідки беруться праведники? Звідки береться така книжка, як «Про що думає людина» Василя Ґабора з пронизливими шляхетними візіями спорожнілого міста вигнанців?

Такі, як ми, давно вже не присутні тут душею, а тіла наші стали тінню, слова дедалі більше незрозумілі, стають мовою птахів.

20.09.2012

Слово «мораль» серед наших митців та інтелектуалів звучить як образа вже досить давно. Бо так, мовляв, ставляться до нього їхні колеги в цивілізованій Європі. Мораль — у ґетто, аморальність — на свободу. Мене ніколи не влаштовував цей примітив, перевертання з ніг на голову речей, що не підлягають обговоренню. Людина заслуговує на те, щоб її принципи поважали. Вседозволеність — це відносність або навіть відсутність принципів. Про це часто писали американські трансцеденталісти, книги яких досі не переклали українською мовою, а імена не введено в культурний обіг, або, як тепер кажуть, дискурс. Тепер я розумію чому. Апелювання до власного сумління не кожен витримає. Ясна річ, йдеться не про моральний фундаменталізм, та його вже фактично не існує в нашому суспільстві, а про те, що його замінила демонізація аморальності, й тепер ми маємо аморальний фундаменталізм, який не менше шкодить, навіть більше, бо порушує мої чи чиїсь принципи. Колись я читала казку, в якій маленька красуня потрапила в країну негарних людей, де її вважали потворною і вона в це вірила, доки не вийшла за межі цього перевернутого світу. Навряд чи «прогресивні» колеги з Європи сумніваються у легітимності десяти заповідей. Для них це коріння, як і мова, традиції, історія, а якщо хтось і піариться на моральному нігілізмі, то його сприймають всерйоз хіба що підлітки. Зло не може бути легітимним.

22.09.2012