Вежі мовчання - Євген Вікторович Положій
— Ой, а що це в тебе з рукою? Вона вся напухла!
— Бандитська куля! — пожартував Рад. — Дурниця, вдарився невдало.
Дивно, він розповів цій жінці, певне, про найпотаємніше, найважливіше, найінтимніше, практично про все своє життя, — і навіщось приховував усе, що з ним траплялося у цьому місті. І в цьому не було, як із мамою, бажання вберегти від зайвих хвилювань. Він елементарно боявся. Так, боявся, що те, чим він займається, якими справами — хоча, здавалося б, нічого такого особливого, але все-таки, все-таки! — може відштовхнути Женю від нього, показати з іншого, сірого боку. І він цей сірий бік свого життя ретельно маскував і приховував, незважаючи на те, що Женя начебто була з ним абсолютно щира, довіряла на всі сто відсотків. Але яка ж це все-таки велика спокуса — вчинити так, як це показують у шпигунському кіно, тобто разом узятися за розслідування, протистояти поганим хлопцям і вийти з гордо піднятою головою переможцем із усіх колотнеч, винищивши у фіналі зло в зародку! Хепі-енд!!! Але у тому-то й вся справа: якщо в зародку, то він зовсім не був упевнений, що якась тінь, якась темна крапля не впаде на його білосніжну сорочку. Тому він мовчав і чекав, коли це все скінчиться і вони, нарешті, поїдуть звідси — і згодом забудуть про все.
— Цікаво, — подумав він уголос, — якби ми раптом одружилися, як звучало б наше спільне подвійне прізвище? Вусаті Чудеса?
— Краще Чудесні Вуса! Дуже підходить! Ходімо, знайдемо Льва, — попросила Женя. — Він, певно, у бібліотеці. Бо їсти сильно хочеться.
Рад погладив її по животу. Треба ж, колись він теж саме так от сидів у такому ж жіночому животі своєї мами маленьким живим камінчиком, а навколо відбувалися якісь події, тривало життя. Йому було дуже складно в дитинстві уявити, що до його народження життя було можливе, це здавалося неймовірним і не піддавалося осмисленню.
Зварили пельмені, Женя зробила салат. Пити алкоголь не хотілося, тому вихилили тільки пляшку якогось червоного вина. За їжею Радик згадав розмову про борщ, точніше, про походження цього слова, і запитав Льва, чи не знайшов він відповіді на запитання, чия ж все-таки ця страва, споконвіку українська чи завезена, іранська, як і саме слово?
— Думаю, у тому вигляді, у якому ми його зараз їмо, із цими інгредієнтами — це, безумовно, наша, українська страва, — відповів Лев. — Свій висновок базую на одній простій речі — кожен етнос має свою біогеографічну матрицю. Тобто я хочу сказати, що там, де етнос живе, ця місцевість його й формує. Знаряддя праці, типи житла, їжу, фольклор, мову. Оце все, що навколо нас — трава, дерева, поля, річки, все, що росте, все, що тут живе, — і є наша матриця, наша батьківщина, лісостеп. Виходить, український борщ, у якому плаває те, що тільки тут росте й живе, є істинно український продукт. Адже хто знає, який борщ їли тисячі років тому стародавні іранці, що у ньому плавало? Напевно ж, щось інше!
— Виходить, наш борщ — це наша батьківщина. Чудово, мені подобається! Але зараз основна частина людей живе у містах, а борщ не змінюється!
— Абсолютно правильно, сам борщ не змінюється, як і спосіб його приготування. Є ж ще й кулінарні книги, і усна передача досвіду поколіннями. Женю, от ти, наприклад, умієш варити борщ?
Женя хитнула головою — ні.
— Ну, Женя — це далеко не середньостатистичний випадок. Образно кажучи, поки більшість українських жінок уміє смачно готувати борщ, можна вважати, що етнос існує. А що стосується міст, то тут ти маєш рацію. Коли люди жили серед природи, вони досконало знали назви кожного дерева, кожної травинки. Вони чудово знали всі течії річки, коли і як вона розливається, зазнач, без усяких там метеослужб. А сьогодні навряд чи хтось, крім студентів-біологів, зможе ідентифікувати хоча б п’ять травинок на сусідньому лузі.
— Зате більшість, особливо молодь, чудово орієнтується в сучасному світі, Інтернеті, техніці.
— Одне іншого повинно не виключати, а доповнювати. Але це в ідеалі, а його, як казав товариш Вольтер — правда, про досконалість, але різниці немає, — не треба боятися, ми його ніколи не досягнемо. Знаєш, чому люди, коли виїжджають на природу, смітять?
— Тому що свині.
— А чому вони свині?
— Виховання таке — свиняче.
— Саме так. Виховання й освіта. Вони не освічені, тому й смітять. Вони живуть на асфальті й прекрасно обізнані, як називаються вулиці їхніх міст, марки автомобілів, куди їдуть тролейбуси й так далі. А коли потрапляють на природу, то вони опиняються в незнайомому, а значить, ворожому світі. Це, звісна річ, сприймається на рівні підсвідомості. От вони сидять на березі річки на травичці, й максимум, що їм відомо про це місце — це назва річки й білого дерева в цяточку. Ну, може, крім берези, вони ідентифікують ще дуб, клен, липу, тополю, горобину, вербу або каштан, тобто те, що росте в місті. І все! Інша природа їм ворожа й незнайома, крім їжачків, яких вони, якщо побачать, заганяють до смерті, показуючи діткам. А птахи? Чи багато птахів ми знаємо?
— Небагато. Та й навіщо? Цвірінчать собі — і добре!
— І от це незнання, що тягне за собою підсвідому ворожість до природи, і штовхає людину на те, щоб позначати територію, на якій вона перебуває. Кинув пачку «Мальборо» — о, знайома річ. Кинув під кущ пляшку кока-коли — нехай лежить для орієнтиру червоним папірцем догори, поставив пляшку «Столичної» — знайомі символи, і так далі. За дві години люди, що приїхали в незнайоме місце, у такий спосіб позбуваються підсвідомого страху чужої території. Не таблички ж з назвами вулиць їм там вішати!
— По-моєму, це ти занадто глибоко копаєш. Мені здається, люди просто егоїстична наволоч за своєю натурою, тому так і відбувається.
Заснули тихо, без пісень, і спали мирно, майже без снів. Перед тим як лягти, повертаючись у спальню з ванної кімнати, Радик роздивився гітару Льва. Нічого особливого, інструмент як інструмент, як усі інструменти. Цікаво, як йому вдається на ній придумувати такі пісні?
Сон йому наснився
