Розлучення. Ти не отримаєш дочку - Ольга Вісмут

Мирослав одразу киває. Розплачується за наш столик, і ми виходимо з ресторану.

Я мовчу, а Мир ніби відчуває мій стан і не ставить жодних питань.

Ми під’їжджаємо до будинку.

Я всю дорогу кусала губи й дивилася вперед, на дорогу. А тепер переводжу погляд на Мира.

Він ніби тільки й чекав, коли я повернусь. Його потемнілі очі дивляться прямо в мої.

— Пробач за зіпсований вечір, — шепочу, не в змозі відвести погляд.

— Нічого страшного, — голос Мира стає хрипким. — До завтра?

Його погляд ковзає до моїх губ. А мені хочеться плакати. Назар весь настрій зіпсував. Для чого він так?

— До завтра, — киваю.

І тут Мир бере мене за руку. Починає погладжувати. Шкіра до шкіри. Тепло до тепла.

Низ живота солодко стискається.

Досить, Оксано, отямся… Нічого хорошого із цього не вийде!

Але я продовжую сидіти, відчуваючи, як усе швидше частішає пульс, а дихання стає уривчастим.

Ми знову зустрічаємось поглядами. Один мій видих — і Мир подається вперед. Його губи опускаються на мої.

Легкий поцілунок обпалює.

— Давно мріяв це зробити, — усміхається Мир трохи шаленою усмішкою. — Навіть якщо ти проти.

Серце б’ється сильніше. Кожен удар віддається в скронях.

— Ні, — шепочу у тверді губи.

І Мира вже нічого не зупиняє. Поцілунок заглиблюється. Стає владним та жадібним.

Чоловічі руки стискають мене. Міцно, але при цьому дбайливо. Мир відчуває межу. Знає, як мене цілувати. Притягує до себе, нехай навіть заважає простір між сидіннями.

— Не хочу тебе відпускати, — видихає мені в губи.

— Не відпускай, — погоджуюсь.

І знову згоряю від поцілунку.

Я думала, що почуття до Мира безповоротно згасли.

Так ось, я помилилася.

Усі ці роки вони тліли десь усередині мене. Вистачило однієї-єдиної іскри, одного поцілунку, щоб знову роздмухати пожежу.

Можливо, це помилка. Може, я пошкодую про це. Але зараз нічого не має значення, крім чоловіка, який цілує мене. Крім його терпких губ і хрипкого шепоту.

— Їдемо до мене…

Лише на секунду промайнула думка, що треба зупинитися.

Але я відразу відкидаю її.

Мені потрібна ця ніч. Потрібна, щоб розділити моє життя на «до» та «після». Навіть якщо з Миром нічого не вийде, після ночі з ним, до Назара я вже не повернуся.

Це моя особиста точка неповернення.