Дім на березі озера - Мері Лоусон

Вони всі дивилися на мене.

– Ой, – промовила я. – Вибачте. Я буду курятину. І печену картоплю, і салат.

– Біфштекс, – сказав Деніелів батько. – Смажену картоплю. Ніяких овочів. Ніхто не проти червоного вина? – Він роззирнувся, шукаючи незгодного. – Добре. Пляшку бордо.

Деніелова мати сказала:

– Деніеле, беззаперечно, пережите в ранньому дитинстві має величезний вплив на інтелектуальний розвиток дитини. Саме тому батьківські обов’язки такі важливі. У дитинстві закладаються підвалини майбутньої дорослої особистості. «Дитина – то батько дорослого»12 й таке інше.

Деніел повільно кивнув. Я хотіла впіймати його погляд, хотіла, щоб він якимось непомітним жестом показав мені, що він розуміє – вечір не вдався й ми підемо, щойно зможемо, але він не дивився у мій бік.

Його батько говорив до мене, нахилившись й вимовляючи слова кутиком рота, щоб не почула дружина:

– Ніколи в біса не розумів, що значить цей вислів, – сказав він. – «Дитина – то батько дорослого». Ти, часом, не знаєш?

– Думаю, мається на увазі, що риси дитини стають рисами дорослого. Щось таке.

– Ага. Тож Айнштайн був Айнштайн, навіть коли ще лежав у колисці? – Він замовк і примружився, намагаючись собі це уявити. – А Деніел був Деніел і завжди ним буде, без уваги на те, брала мати його в підгузку на вечірки чи ні?

– Думаю, досить багато визначає природа. Однак, вочевидь, обставини мають деякий вплив.

Він кивнув.

– Іншими словами, вислів значить якраз протилежне тому, що в нього вкладає шановна пані доктор. На що й варто сподіватися, але як приємно, що хтось, хто справді знає, про що вона говорить, може це підтвердити.

– Я не певна, що… – почала я.

Деніелова мати нахилилася до мене.

– Не звертай на нього уваги, Кетрін. Я не відкидаю, що є й інший вплив, окрім батьківського. Вчителі, наприклад, можуть відіграти вкрай важливу роль. Скажімо, у твоєму випадку. Це повністю твоя заслуга, що ти змогла досягнути такого успіху, хоч і осиротіла в дитинстві, але, думаю, у тебе був принаймні один надзвичайно добрий вчитель за всі ці роки, правда ж?

Переді мною з’явилося Меттове обличчя. Я подумала про тисячі годин, проведених разом.

– Так, – відповіла я. – Був.

Деніелова матір відкинула волосся назад тріумфальним жестом.

– А також я матиму рацію, коли припущу, що та вчителька тебе вчила у молодшій школі, а не у старшій?

Деніел знову вивчав меню. Я б менше хвилювалася, якби він виглядав знудженим, засмученим або роздратованим, але ні. Він виглядав… відсутнім. Ніби відчепився від нас і відплив у далечінь. Мені було непросто зібрати думки докупи.

– Насправді, то був чоловік. Але так, до мого восьмиріччя. Хоча все життя я мала досить добрих вчителів.

– Незвично для чоловіка надихати маленьку дитину. Чоловіки зазвичай безпорадні з дітьми. Деніелів батько – чудовий тому приклад. Г’юго зовсім не усвідомлював існування Деніела, аж доки той не став професором. Одного ранку з університету надійшов конверт, адресований професорові Д. А. Крейну – Деніел переїжджав і на цей період переадресовував усю пошту до нас – і Г’юго сказав, щиро розгнівавшись: «Що це ще за професор Д. А. Крейн? Ми працюємо в тому клятому університеті двадцять років, а вони досі не вивчили наших імен!». Я повідомила його, що він має сина з таким іменем, і Г’юго був у повному захваті. Сказав, що варто запросити його на вечерю. Дякую, офіціанте. На вигляд гарно, крім картоплі. Я ж сказала – без картоплі. Ні, нічого, мій чоловік її з’їсть. Звісно, у кожного правила є винятки. Наприклад, Деніел розповідав, що вас із сестрою виростив старший брат, так? Думаю, це прекрасно. Знімаю капелюха перед вашою матір’ю. Цілком доводить мою думку. Вона, певно, була чудова, раз виростила такого сина.

Деніелів батько примружився.

– Певно, це найзаплутаніший аргумент з усіх, що я чув цього року. Хоча ні, не тільки цього року, взагалі. Ти його збагнув, Деніеле?

Деніел відчужено на нього глянув.

– Перепрошую? Ой, вибач, ні. Я прослухав. Думав про щось інше.

– Молодець, – схвально відповів його батько. – Випий вина.

Дорогою додому я намагалася переконати себе, що все навигадувала. Здавалося, Деніел спам’ятався, вставши з-за столу, ніби проблема полягала у поганому кровообігу і його просто треба було труснути. Ми попрощалися із його батьками й поспішили до машини через льодяну мжичку. Дорогою додому ми розмовляли про вечір, про офіціанта і про те, що його батьки мало не до смерті лякають усіх, з ким зустрічаються, що якимось незбагненним чином прослизає повз Деніела. Я сказала, що у нього було дивовижне дитинство, а він усміхнувся, як завжди іронічно, і відповів, що, крім усього, можна і так сказати. Я подумала над його відповіддю й вирішила, що це сказав звичайний Деніел. Я зауважила, що не у багатьох дітей є можливість так багато подорожувати в ранньому віці, й він відповів, що це правда, а потім додав, що добре мати змогу жити десь достатньо довго, щоб завести друзів чи призвичаїтися до школи, але ж усього ніхто не може мати. Я відповіла, що він, принаймні, зустрів дуже цікавих людей, і він серйозно кивнув.

– Що таке? – запитала я.

– Нічого. Просто дитиною ти не надто зацікавлений у цікавих людях. Мене б задовольнило трохи уваги від батьків. Пам’ятаєш розповідь, як я годинами стояв і слухав гостей? Я так робив, бо хотів сказати щось мамі, а вона все повторювала: «Почекай хвилинку». Але з моїх слів здається, ніби я мав нещасливе дитинство. Та воно не було нещасливе. Самотнє, але не нещасливе.

Я зиркнула на нього, а він глянув на мене й усміхнувся.

– Хай там як, думаю, тобі на сьогодні досить моєї сім’ї. Мені – так точно.

Я сказала, що справді вважаю його батьків чудовими. Він нахилив голову, ніби вдячний за чемне зауваження. Щось таке було у цьому його жесті… а також у негативному відтінкові попередніх його слів. Не можу точно описати, лише скажу, що в ньому була туга. Порожнеча. Ніби все пусте, все неважливе.

Це було так несхоже на Деніела, що я відразу збагнула, що він таки бачив запрошення. Із цим усвідомленням прийшли два прозріння: по-перше, що відсутність запрошення від мене багато для нього означала, навіть більше, ніж я боялася. Деніел подумав, що це каже щось про моє ставлення до наших стосунків. Це неправда, але він думав, що каже, а важить саме його думка. По-друге, що ми підійшли до одного з таких переломних моментів коли, якщо взяти неправильний напрямок, то можна розминутися, як човникам у тумані.