Дім на березі озера - Мері Лоусон
Деніел таки побачив запрошення. І прочитав. Він знав, що міг поїхати зі мною, якби я захотіла його запросити.
Це усвідомлення прийшло до мене повільно, але перший справжній здогад мелькнув того ж таки пообіддя на виставці. Виставка мала привабливу назву «Мікроскопи: століття історії», й не дивно, що ми були там єдині відвідувачі. Насправді, вона виявилася не така нудна, як очікувалося; експозиція охоплювала цікавинки: починаючи від колекції малесеньких скелець для розглядання комашок від 1600 року до розкішного й цілком некорисного інструмента, зробленого для короля Георга ІІІ, який був надто високий, щоб дивитися в нього, прикріпленого до столу, й надто низький, щоб користуватися ним, поставленим на підлогу, а ще той мав неправильно спрямовані лінзи. А в усьому іншому інструмент був досконалий, як сказав Деніел. Гідний короля.
Усе ж, я здогадалася, що Деніел мав щось на думці – у залі стояли кілька міцніших інструментів, які можна було покрутити, та він не став. Деніел – знаменитий любитель погратися з речами, Деніел – мікробіолог. Але він ставав перед ними, по черзі перед кожним, задумливо на них дивився, але заледве торкався. А тоді дивовижно довго затримався перед столітнім мікрознімком хоботка вікторіанської кімнатної мухи, потім зиркнув на годинника й сказав, що час їхати в центр на вечерю із його батьками.
Зазвичай я була досить рада час від часу зустрічатися з професорами Крейнами. Щоб цілий вечір витримувати їхнє товариство, я мала бути сильна духом, але вони відразу беззаперечно мене прийняли, що мене вразило, враховуючи нашу різницю в походженні, й прихиляло до них. У перші дні мені було непросто споглядати їхні битви за столом, бо, думаю, я очікувала, що хтось із них має перемогти. Збагнувши, як добре вони пасують одне одному, я змогла трохи розслабитися. Часом мене хтось чи навіть обидва одночасно брали за союзника або за щит, але я навчилася з цим справлятися.
Однак того вечора вони сипали шпильками як ніколи. Мені було важко зосередитися на їхніх словах, бо я думала про Деніелову задуманість й увесь вечір відчувала, як рівень моєї напруги підіймався, мов ртуть у градуснику. Ресторан був одним із їхніх улюблених: маленький, дорогий і задушливий, чи ж то він таким здавався того вечора. Деніелова мати увесь вечір ділилася спогадами про його дитинство, раніше вона такого не робила, і того вечора вперше в житті я подумала про певні переваги смерті обох батьків.
– Він був такою спокійною дитиною, Кетрін. Відтоді, як став носити підгузки, – а він їх носив, мушу визнати, занадто довго, та все ж, – його можна було брати будь-куди, кинути десь посеред вечірки, галереї, лекційної аудиторії…
– Таке справді було? – запитав Деніелів батько, заінтригований. – Бо я не пригадую Деніела в підгузку в лекційній аудиторії. Або посеред вечірки, як на те пішлося.
– І не згадаєш, Г’юго. За означенням, людина може пригадати лише те, що запам’ятала. А ти, любий, думав про високе. Ти рідко душею був з нами. Тілом – часто, а душею – ні. Ми часто приймали гостей, Кетрін, влаштовували факультетські зібрання чи вечері для запрошених лекторів, ти ж знаєш, як це буває, тож Деніел, звісно, дуже звик до незнайомців. Він заходив до вітальні, вбраний у піжаму, сказати гостям «добраніч», а через годину ми раптом помічали, що він і досі там, стоїть із широко розплющеними очима, всотував усе, про що говорили – хоч політику, хоч мистецтво, хоч антропологію…
– Астрофізику, – сказав Деніелів батько, монотонно, ніби читав з папірця, – економіку, особливо, кейнсіанську, всотує, як ніхто інший, філософію – у два рочки він засвоював по три філософи на тиждень. Тебе особливо вразили роботи Декарта, правда ж, Деніеле?
Деніел зосереджено вивчав меню, але за хвилю усвідомив, що всі мовчать, і підвів погляд.
– Перепрошую?
– Я сказав, що ти у два рочки був вражений Декартом. Правда ж?
– Гм, – відповів Деніел. – Правда. Вражений, влучне слово. – І повернувся до меню.
– Він був такою втіхою для нас, – м’яко продовжила Деніелова мати. – Звісно, йому пішов на користь такий розсип ідей та думок із такого раннього віку. Поза всяким сумнівом, то була велика перевага. Більшість дітей страждають через згубну нестачу стимуляції. Мозок схожий на будь-який інший м’яз: якщо ним користуватися, він розвивається. Якщо його ігнорувати – атрофується.
Деніел це почув.
– Невеличка деталь, – сказав він м’яко, опускаючи меню. – Мозок – не м’яз. Він куди складніший за м’яз. Думаю, я замовлю яловичину. – Він озирнувся, шукаючи офіціанта, і помахав йому.
– А соус із перцю дуже гострий? Ну, більш перчений чи сметанний?
– Думаю, сметанний, – відповів офіціант, сумніваючись. – Я не впевнений.
– Я спробую. А ще буду печену картоплю. І моркву.
– Особливо коли ми бували за кордоном, Кетрін. Особливо коли ми жили в Англії. І коли приїздили в Рим! Деніелові було шість. Справді шість? Або сім. Хай там як, а через місяць життя у Римі він розмовляв італійською краще за мене!
Я сказала:
– Не знала, що ти володієш італійською, Деніеле.
– А я й не володію, – відповів він. – Офіціант чекає на замовлення. Що ви будете їсти?
– Ну, його мати теж ні, – сказав Деніелів батько.
– Курятину, – замовила місіс Крейн. Вона всміхнулася офіціантові й той помітно злякався. – Без картоплі. Салат – але щоб усе тільки свіже, будь ласка. Заправки не треба. Мінеральну воду без лимона й без льоду.
Офіціант кивнув, шалено швидко шкрябаючи у блокноті. Я піймала себе на тому, що намагалася уявити Деніелову матір у Кроу-Лейку. І не змогла. Спробувала уявити її в магазині Маклінів за купівлею картоплі або туалетного паперу, і теж не змогла. Спробувала уявити її знайомство з місіс Стенович і збагнула, що не можу уявити їх разом в одному місці. Навіть образ міс Керрінгтон нервово тікав, коли я спробувала викликати його разом з образом Деніелової матері.
На якусь хвилю, принісши полегшення, бо це було б таке вправне й просте пояснення, мене пройняла думка, що моє небажання брати Деніела з собою додому може бути пов’язане з прірвою між двома моїми світами. Може, в цьому й полягала проблема – вони були просто занадто різні. Але, навіть перейнята цією думкою, я знала, що причина не в цьому. Може, мені й не вдалося уявити Деніелову матір у Кроу-Лейку, але самого Деніела я могла легко там уявити. Він би був там недоречний – якщо бувають природжені містяни, то це Деніел, – але всі йому тільки раділи б. Він – найвідкритіша й