Дім на березі озера - Мері Лоусон
– Молодець, Бо! Ти молодчина!
– Цув, цув, цув! – проспівала Бо. – Свій, свій, свій!
– Чудово!
– А нам прийшов рахунок від лікаря Крістоферсона? – запитав Метт.
– За що? – відповів Люк.
– За лікування Бо від кору. Прийшов рахунок?
Люк знизав плечима.
– Наче ні. – Він знову став споглядати Бо.
– Хвола, хвола, хвола! – репетувала Бо, виспівуючи з усіх сил. – Ла-ла-ла!
– Як думаєш, скільки грошей там буде? – запитав Метт.
– Хтозна.
– Ну так, але приблизно. Лікар приходив чотири чи п’ять разів. Має бути на величеньку суму.
– Почнемо хвилюватися про це, як він прийде, гаразд? Кейт, проспівай ще раз. По одному рядку. Вона справді швидко вчиться.
Але я спостерігала за Меттом, що підвівся на рівні й виглядав у вікно. Вже опустилася темрява, й він навряд чи бачив щось, окрім свого віддзеркалення, але все одно стояв і дивився.
Якусь хвилю було тихо, а тоді Люк промовив:
– Ти любиш хвилюватися, правда? Просто й дня не проживеш, щоб не похвилюватися. Нічого не залишиш просто так, щоб владналося саме собою, й одненького пообіддя, одненької хвилини не можеш провести, не пережовуючи, не обсмоктуючи гризоту. Й на хвилю не можеш про все забути… Все, все, що ми робимо, все тобі треба зіпсувати.
Метт тихо сказав:
– Ми маємо щось робити, Люку. Батькові гроші так швидко витрачаються…
– Та я ж тобі кажу! Щось нагодиться!
– Звісно, – відповів Метт. – Звісно.
Думаю, то для нього був поворотний момент – момент, коли він вирішив, що далі так тривати не може. Що було абсурдно, справді абсурдно, бо якби він над усім подумав, то зрозумів би, що лікарю Крістоферсону ніколи і на гадку не спало б надсилати їм рахунка.
* * *
У березні я три тижні не писала тітці Енні й знаю чому. Це сталося тоді, коли тертя між Меттом і Люком нарешті призвело до загоряння, а одинадцята заповідь була з тріскотом порушена й наш маленький світ мало не розлетівся на шматки.
Метт виголосив новини за вечерею. Здається, у нашому домі панувало таке правило – якщо маєш якісь важливі новини, скажи їх за столом, найкраще – коли всі інші жують.
– Я маю дещо вам сказати, – промовив Метт, накладаючи собі тушкованого м’яса від місіс Стенович. – Я кинув школу.
Коли це сталося, Люк і справді жував. Він завмер і зиркнув на Метта. В якийсь момент упродовж попередніх місяців вони стали сидіти на інших місцях: тепер Люк сидів на місці мами, найближчому до кухні, Метт – на місці батька. Ми з Бо й далі сиділи поряд.
– Я сьогодні мав розмову з містером Стоуном, – продовжив Метт. – Сказав йому, що кидаю з фінансових міркувань. Я дістав роботу на повний день у магазині «Гадсонс Бей». Від дев’ятої до п’ятої, з понеділка до суботи. Очевидячки, транспорт – це проблема, доки ми не відремонтуємо авто, але я все влаштував. Їхатиму туди шкільним автобусом, а якщо не зможу повертатися ввечері, то мені дозволили залишатися на ніч у магазинній коморі. Вони дуже приємні. Містер Вільямс – керівник – як виявилось, був знайомий із батьком, здається порядним чоловіком.
Люк усе ще вирячався на нього, маючи повен рот м’яса. Метт спокійно на нього зиркнув і почав їсти. Люк пожував трохи і проковтнув. Прожував він не дуже добре – було видно великий кусень, що опускався його горлом, як коли змія ковтає жабу. Він знову ковтнув, двічі, задираючи підборіддя, щоб проштовхнути їжу вниз, а тоді промовив:
– Що ти верзеш?
– Робота, – відповів Метт. – Я дістав роботу. Я збираюся заробити трохи грошей.
Люк мовив:
– Що ти в біса верзеш?
Метт глянув на Бо й на мене і підвів брови.
– Хтось сьогодні тугодум, панночки. Спробувати ще раз?
Він не підколював Люка, він намагався перетворити все на жарт, щоб воно видавалося не таким важливим. Глянув на нього.
– Робота, Люку. Праця. Те, що люди роблять, щоб мати гроші й купувати всякі речі.
– Як розуміти твоє «я кинув школу»?
– Так і розуміти – я кинув школу. Ну, знаєш, «кинути», це як «припинити». Я припинив ходити до школи. Більше до школи не піду.
Люк відштовхнув стільця від столу. Він не здавався людиною, що сприйняла все за жарт.
– Що ти в біса верзеш. У тебе іспити за два місяці.
– Я, певно, складу іспити, отримаю атестата за тринадцятий клас. Містер Стоун сказав, що так можна. Не матиме значення, що я пропущу кілька місяців – я все одно знаю досить, щоб скласти.
– Скласти – мало, ти мусиш дістати стипендію. Ти ж знаєш! Як ти збираєшся вступити до університету без стипендії?
– Я не збираюся вступати.
Люк втупився у нього, широко розплющивши очі.
Метт м’яко мовив:
– Послухай, того, що ми робимо, – намагаємося протриматися, маючи роботи на півдня, щоб один із нас міг завжди бути з дівчатами, – цього не досить. Як цього може бути досить? Ми, певно, несповна розуму, бо думали, що цього буде досить.
Він уважно подивився у Люкове лице, що червоніло, наливалося гнівом, і стривожено зиркнув на нас із Бо. Певно, він шкодував, що оголосив це при нас. Він не міг очікувати, що Люк зрадіє зміні плану, але, вочевидь, не сподівався й на саме таку реакцію.
– Послухай, – почав Метт. – Поговорімо про це пізніше, гаразд?
– Ой ні, – відказав Люк. – О-о-ой ні. Ми це вирішимо просто зараз, бо завтра ти повертаєшся до школи.
Кілька секунд стояла тиша. Потім Метт тихо сказав:
– Люку, це не тобі вирішувати. Я вже повідомив – я кинув.
– Ну то передумай! Немає жодної клятої причини тобі працювати повний день! Мине щонайбільше місяць, перш ніж зможемо почати роботу на фермі старого Пая, і тоді…
– Це нічого не вирішить! Навіть якщо ми протримаємося цей рік, як ти збираєшся справлятися, коли я поїду? Це неможливо! Один із нас має працювати, а інший – бути вдома. Це єдиний спосіб.
– До дупи! До дупи такий спосіб! – Люків голос ставав голосніший і різкіший. – Нам не треба буде вічно сидіти з дівчатами! Наступного року Бо можна буде віддавати комусь по обіді, багато хто пропонував, а Кейт приходитиме до неї після школи. Тоді вони добре без нас обходитимуться. Я зможу працювати по обіді п’ять днів на тиждень. Ми зможемо за це жити! За це, та ще й за те, що надсилає тітка Енні.
Він глибоко вдихнув і було видно, що він докладає зусиль, щоб заспокоїтися й говорити розмірено, раціонально, бо знав, що