У пошуках утраченого часу. Ґермантська сторона - Марсель Пруст

Я зітхнув, збагнувши, що то тільки в нього гризота і що вісті — від його коханки. Але до мене скоро дійшло, що одним з наслідків цих новин є те, що Сен-Лу не може піти зі мною до тітки.

Я дізнався, що він і його полюбовниця посварилися, чи то листовно, чи то як вона приїздила до нього побачитися на час від потяга до потяга. А як між ними вибухали сварки, навіть дрібніші, то йому здавалося, ніби вони порвали назавжди. Вона злостилася, тупотіла ніжками, плакала з таких самих незрозумілих причин, з яких діти замикаються у комірчині, не йдуть обідати, відмовляються пояснити, в чому річ, а коли, втомившись умовляти, їм дають ляпаса, вони ридають гірко. Сен-Лу страшенно переживав цю зваду, але сказати так, це дуже спростити й спотворити уявлення про те, як він катувався. Та скоро потому, як він опинився на самоті з думкою про свою любку, яка поїхала, пройнявшися до нього пошаною за твердість, його тугу розбило відчуття непоправности, а коли туга минає, на душі стає так любо, що сварка, майже розрив, набрала для нього чогось від тої відради, яка заповідає примирення. Пізніші його муки являли собою уже вторинне страждання і спалахи, джерелом яких був він сам, у полоні невідступної думки, що, може, вона хотіла б помиритися, що — хто зна — може, вона чекає тільки слівця від нього, що, не дочекавшись, вона, аби помститися, може наробити одного вечора бозна-чого, а для утримання її від цього досить тільки телеграфувати про свій приїзд, що він тільки марнує час, а інші цим скористаються, що ще кілька днів, і вже буде пізно, бо вона піде до іншого. Він тільки снував свої гадки, мовчання коханки зводило його з розуму, і він ладен був уже вірити, що вона переховується в Донсьєрі або поїхала до Індії.

Кажуть, мовчання — сила: спрарді, в руках тих, кого ми кохаємо, це страшна сила. Від неї тенькає серце того, хто чекає. Ніщо так не вабить людини, як те, що нас із нею ділить, а що може бути непереборнішою перешкодою за мовчання? Кажуть також, що мовчання — мордування і що воно здатне довести до шалу тих, хто приречений на мовчання у в’язницях. Але які тортури — ще жорстокіші, ніж мовчати самому, — терпіти мовчання коханої людини! Робер запитував себе: «Що їй таке, чому вона мовчить? Мабуть, вона зраджує мене з іншими!» А ще він говорив собі: «Що я такого зробив, за що вона карає мене такою впертою мовчанкою? Певне, вона мене зненавиділа, і це вже край». І він винуватив сам себе. Мовчання й справді доводило його до шаленства з ревнощів і скрухи. Зрештою таке мовчання, страшніше за мовчання в’язничне, саме є в’язницею. Стіна, звісно, нема-теріяльна, але непроникна, проміжний шар порожнечи, крізь який не проходить проміння погляду того, хто покинутий. Чи є страшніше світло, ніж мовчання, адже воно показує не одну відсутню жінку, а силу-силенну, і кожна зраджує по-своєму. Іноді, протягом короткого перепочинку, Роберові ввижалося, що мовчанка ось-ось урветься, що надійде очікуваний лист. Він бачив його, той наближався, він пильнував кожного шереху, він заспокоювався, він лебедів: «Лист! Лист!» Ще мить, і примрійної оази ніжности перед його очима вже не було, і він ледве шурхав у цій істній пустелі безкрайого мовчання.

Він наперед страждав, не минаючи жадного, всіма стражданнями розриву, а іноді йому здавалося, ніби розриву можна уникнути, — так думки людей, які упорядковують свої справи перед переселенням, хоч переїзду не буде, думки, які не знають, на чому вони зупиняться завтра, якийсь час метаються, відірвавшись від людей, подібно до серця, вийнятого у хворого, яке все ще б’ється, навіть як його відокремлять від тіла. У кожному разі надія, що коханка повернеться, допомагала йому витримувати розрив, — так віра в те, що можна вийти живим з бою, дозволяє воякові мужньо дивитися в очі смерті. А що звичка з усіх посіяних у людині рослин найменше потребує живильного ґрунту на те, щоб жити, і першою появляється на скелі, поглянути, геть-то голій, то, може, граючи в розрив, Робер, зрештою, зміг би щиро освоїтися з ним. Але невідомість підігрівала в ньому пов’язане зі спогадами про цю жінку почуття, схоже на кохання. Та Сен-Лу робив над собою зусилля, аби не писати до неї, може, мислячи, що в певних умовах жити без коханки легше, ніж укупі з нею, і що вона розлучилася з ним так, що йому тільки треба чекати її перепросин, якщо вона зберегла до нього як не любов, то бодай пошану і повагу. Він удовольнився тим, що телефонував (у Дон-сьєрі недавно проведено телефон) і розпитував або повчав покоївку, яку сам приставив до своєї коханки. Спілкування це йшло проте туго і забирало в нього багато часу, бо, чуючи як її знайомі літератори шпетили столицю, а головне — з жалю до своїх звірят, собачок, мавпуль, канарок і папуги, чиї гавкіт, щебет і крики виводили з себе господаря паризької кам’яниці, Роберова коханка винайняла обійстя в версальських околицях. Сен-Лу потерпав на нічниці. Якось у мене, зморений, він здрімнув. Нараз він забалакав уві сні, він рвався кудись бігти, чомусь перешкодити; він усе волав: «Я все чую, ви не... ви не...» І прокинувся. Він сказав, що йому наснилося, ніби він на селі у квартирмейстера. Квартирмейстер не впускав його до якогось покою. Сен-Лу здогадався, що квартирмейстер дав притулок у себе тяжко багатому і дуже розпусному поручникові, котрий, як він чув, смалив халявки до його любаски. Аж це йому ясно чуються уві сні уривчасті й регулярні крики, які вихоплювалися з грудей його коханки в хвилини любовних розкошів. Обходячи квартирмейстера, Робер хоче вдертися до покою, і^ле квартирмейстер переймає його, з міною такого обурення Роберовим зухвальством, що Робер, за його висловом, ніколи не забуде цієї міни.

— Ідіотичний сон, — додав Сен-Лу, тяжко сапаючи.

Але, як мені стало відомо, потому майже годину він телефонував до коханки і хотів помиритися з нею. Мій батько теж завів собі телефон, але навряд щоб він став у пригоді Роберові. Зрештою я вважав, що це не з руки — обирати моїх родичів чи бодай поставлений у їхній оселі апарат посередниками між Робером та його коханкою, хоч би які