Любий бо-пер!.. - Тибор Дері

— Вітаю, — сказав я. — Сподіваюся, буде хлопчик, який, однак, не вдасться в діда з його поганою спадковістю. Чого ви почали так рано? Аби сприяти приросту населення в країні?

— Можливо, — відказав Тамаш, як мені здалося, трохи роздратовано. — Ми обоє хочемо мати багато дітей, тату.

— Placet[17], — сказав я. — Одна дитина — це недобре… Та не сприймайте це близько до душі, добродію! Кажете, третій місяць! Ще можна позбутися…

Стукіт у двері. Катрін.

Здивовано:

— Ти тут, Тамаше? — Весело: — І що ж це ви вдвох обговорюєте?

— Панночко, — сказав я, — або зайдіть до кімнати, або лишайтесь за дверима. Ви маєте знати, що я не люблю перегукуватись через двері.

Та вона все ж лишалася в дверях; готувалася до втечі?

— Ти не сказав часом?

— Сказав.

— Усе?

— Усе, — відповів Тамаш.

Дівчина причинила за собою двері. Її лице пашіло полум'ям, шия теж. Вона й далі стояла біля дверей.

— Усе? — перепитала вона. І рушила до мого ліжка: ноги несли вперед, душа тягла назад.

— Ви добре вчинили, діти, — мовив я. — Добре. Старість і молодість не йдуть у парі. А якщо до них приєднається ще й третє покоління…

Зненацька дівчина прожогом кинулася до мене, біля самого ліжка присіла навпочіпки. Її очі наповнились слізьми. Вона схопила мою руку, що безсило повисла, поцілувала. Я, звичайно, відсмикнув її, та вона й далі лишилася сидіти навпочіпки коло ліжка.

— Любий, дорогий бо-пер, — мовила вона майже пошепки, — нічого не бійтеся! Я щодня приходити-му до вас, щодня. Щойно подумаєте про мене, я вже буду тут, навіть кликати не треба, я вгадаю, ви знаєте. Щодня я буду тут, а в неділю ще й Тамаша прихоплю з собою. Ось побачите…

По її зблідлому обличчі котилися по-дитячому великі сльози, навіть схлипування не могла стримувати.

— Не плачте, панночко, — мовив я, — а головне, не втішайте мене. Мені дуже шкода, що ви переселяєтеся, та у відчай я не впадаю. Словом, ви в тяжі? Певні цього?

— Певна.

— На якому місяці?

— На третьому.

— Ви були в лікаря?

— Були, любий бо-пер. Та я приходитиму щодня, любий, дорогий бо-пер.

— І тоді, коли народите?.. Та — байдуже! Чому ви так, дозвольте спитати, квапитеся? І чи знаєте, що зараз ще не пізно позбутися вагітності?

— Ні! — крикнула дівчина. — Ні!

Це прозвучало так відчайдушно й гнівно, ніби я на мотузці тягнув її до операційного столу.

— Чому ви так поквапилися, панночко? — повторив я.

— Тамаш хоче багато дітей, — мовила дівчина й заридала на весь голос. — І я так само. З дітьми в цій тісній кімнатчині ми не розминемося.

— Певно, що ні, — підтвердив я, — вже не кажучи про те, що я не терплю дитячого галасу. Тамаша я не тому послав до Швейцарії, щоб він там познайомився з вами, панночко, а для того, щоб він не заважав мені працювати. Бо ви, очевидно, поінформовані, що головне для мене — робота. І що мене в цьому світі більше нічого не обходить.

— Я приходитиму щодня, любий бо-пер, — сказала дівчина.

— Ми й раніше якось жили удвох із Жофі, й зараз гірше не буде, — сказав я. — Але як бути з вашим житлом? Нині, на жаль, його не роздають на кожному розі, як у той час, коли я оженився на свою погибель.

— Ми вже маємо помешкання, тату, — відповів Тамаш.

— Не може бути, — сказав я. Моє серце знову стислося. Цього я не чекав.

— Не може бути, — повторив я. — Сподіваюся, десь поблизу?

— В Кішпешті, неподалік від моєї фабрики, — мовив Тамаш.

— Розумію, — сказав я. — І панночка щодня приїжджатиме до мене з Кішпешта!

— Одна квартира в кооперативному будинку виявилася вільна, — пояснив Тамаш, — і якщо ви, тату, змогли б нам підсобити…

— Грішми? Всіма, що маю, синку.

Я ще раз поворушив мізками, які від хвилювання кметили повільніше, ніж звичайно.

— Та чи не було б ліпше…

Однак запнувся, бо з першого Тамашевого слова я вже знав про свій програш.

— Пусте, — сказав я. — Я гадав, що можна трохи зачекати, поки зможемо напитати щось тут поблизу, аби дитина росла на свіжому пашаретському повітрі. Тамашеві ми купили б машину… Та годі! Ти кажеш, помешкання у Кішпешті вже готове?.. Поблизу фабрики?

— Можемо перебиратися хоч завтра.

— Діти мої, — сказав я. — У своєму тихому, непримітному житті, яке тільки в молодості зазнало скромних сплесків, я переймався лиш одним: аби заради свого задоволення, не рахуючи, витрачати все, що можна: гроші, сили, талант. Наслідуючи природу, я культивував у собі безтурботність, очевидно, вірячи в своє безсмертя. Якщо хтось намагався ошукати мене — в грошах чи в довірі, я тільки сміявся з таких. Лише останніми роками я почав ловити себе на скнарості — зрідка, але завжди зі зневагою. Якщо раз чи два на рік я разом з Жофі підраховував видатки на господарство, то опісля влаштовував собі добрячу лазню, так бунтував мій шлунок. Висловивши все це як пролог, я хотів би тепер, коли ми розлучаємось, дати вам на дорогу кілька порад — певна річ, знаючи, що ви ними не скористаєтесь. Перша: не економте, діти мої! Скнарість — друга кара Господня після першої — вигнання нас із Раю. Не живіть, призбируючи, як ті мурахи, не бійтесь марнотратити, весело, щедрою рукою! Доки в мене є гроші, вони є і у вас. Не відкладайте на чорний день, бо ощадливість підточує молоду душу, як жучок дерево. На спадок, природно, не надто розраховуйте, бо після моєї