Спокута - Світлана Талан

– Kaтю, заспокойся, не здіймай галасу, а дослухайся до моїх слів. Наркотики – це дуже серйозна річ. Знаєш, чим це пахне?

– Мій син ніколи не вживав і не вживає наркотиків! – гнівно кинула Катерина, чітко промовляючи кожне слово.

– Не поспішай мене звинувачувати, а краще розберися зі своїм сином, – знову «своїм» було вимовлено з притиском.

– Я сама розберуся зі своїм сином, – твердо, вже спокійніше сказала Катерина, теж виділивши слово «своїм».

– Зрозумій, що мені не хотілося б втратити роботу та погони, якщо прийдуть з обшуком і знайдуть наркотики там, де я живу. Доводь тоді, що ти не верблюд. І взагалі, ти розумієш, що я чесно служу народові, я давав присягу, і про те, що знайшов у шухляді, повинен за законом одразу ж доповісти своєму начальству?

– Ти цього не зробиш? Чи не так? – голос Катерини пом’якшав, і вона з надією і з острахом заглянула йому у вічі.

– Розберися з ним якнайшвидше, – прозвучало чи то як прохання, чи як наказ.

– Добре. Обіцяю. А зараз поїхали додому. Тут дуже зимно.

Увечері Катерина була вдома із Сергієм. Олександр поїхав на кілька днів у службове відрядження, і була слушна нагода викликати сина на відвертість. Дві довгі доби пройшло з того часу, як Сашко сповістив її про страшну знахідку. Дві безсонні ночі провела Катерина в невеселих роздумах і сумнівах. Далі терпіти вона не могла, тим паче, якщо розмова із сином не вийде сьогодні ввечері, то буде нагода спробувати ще й завтра.

Катерина спекла «Наполеон», який так любив Сергійко, зварила каву.

– Сину, – постукала у двері його кімнати.

– Відчинено!

Катря прочинила двері. Усе було як завжди. Сергій сидів за робочим столом, припавши до монітора. Вона підійшла до нього ззаду, потріпала цупке чорняве волосся.

– А я сьогодні спекла для тебе «Наполеон».

– Для мене? – хмикнув Сергій. – Це вже стає цікавим. Для мене, а не для нас.

– Не будь колючим, як їжак, а то голки замість волосся виростуть.

– Нехай ростуть – буде чим захищатися, – посміхнувся Сергій, випростав стомлену спину, потягнувся. – Так ти будеш частувати мене тортом чи так і будемо шпильки один одному пускати?

– Ходімо, мій любий, на кухню. Я й каву приготувала.

– О! Це вже маленьке родинне свято. З якого приводу? – Сергій чмокнув матір у щоку.

– Іди вже, – Катря глянула на сина з любов’ю та дала йому легенького щигля.

Вона любила його понад усе на світі, і, спостерігаючи, як він апетитно жує шматочки торта, не вірила словам Олександра. Не міг же він, її надія, сенс її життя, використовувати ту гидоту?

– Смачно, дуже смачно, – запиваючи торт кавою, сказав Сергій. – Одружуся лише тоді, коли знайду дівчину, що вміє так готувати, як ти, мамо. А іспитом буде випічка торта «Наполеон».

– А якщо не знайдеш такої, то що робитимеш?

– Доведеться жити з тобою, тобто… з вами.

– Сину, у мене є до тебе одне питання, але я хочу почути правдиву відповідь.

Катерина дуже уважно стежила за реакцією сина, їй здалося, що він на мить завмер в очікуванні й навіть трохи зблід. Можливо, це їй лише здалося…

– Я слухаю, – сказав Сергій, допивши каву.

– Спочатку пообіцяй, що будеш зі мною відвертим, – попрохала вона.

Він не відвів погляду, не сховав його, а дивився на неї відкрито й простодушно.

– Мамусю, ми ж не в дитсадку…

– Пообіцяй, синку.

– Добре. Обіцяю говорити правду й лише правду!

– Ти коли-небудь вживав наркотики?

– Що-о-о?! Я? Ти що, мамо?! Дивись на руки, – він показав свої руки по лікті.

– І навіть ніколи не пробував?

– Я з глузду ще не з’їхав.

– Чесно?

– Чесніше не буває. Я схожий на наркомана?

– Добре. Я вірю тобі, – у Катерини трохи відлягло від серця. – Тоді скажи мені, що лежить у твоєму столі у верхній шухляді.

– Різний непотріб, папери, щоденник, тощо. А що?

– Ти можеш зараз відчинити стола й показати, що там є?

– Ходімо, – не вагаючись, відповів Сергій і швидко пішов до своєї кімнати. – Ось! Дивися!

Катерина переклала папери, але там не було ніяких пакетиків з білим порошком.

– Добре, – вона засунула шухляду. – Зараз тут нічого недозволеного немає…

– З того часу, як у нашій квартирі з’явився страж порядку, усі речі поділилися на дозволені й недозволені? Мамо, ти вже розмовляєш як він!

– Кілька днів тому тут лежали наркотики, – не зважаючи на різкуватий тон сина, сказала Катерина.

– Маячня!

– Тут, – указала пальцем на стіл, – були наркотики.

– Тут, – Сергій, копіюючи матір, вказав пальцем, – не було наркотиків. А якщо й були, то їх міг підкинути лише дядя міліціонер,