Кар’єра Никодима Дизми - Тадеуш Доленга-Мостович

Урядник сторопів і, кланяючись, сказав, що не має права виходити, але може зателефонувати панові директорові на квартиру.

Він провів Никодима до кабінету шефа і вже не здивувався, що зухвалий гість розсівся в директорському кріслі за письмовим столом.

Не минуло й чверті години, як прибіг директор Ольшевський. Він був трохи заспаний і помітно занепокоєний. На квадратному обличчі тремтіли всі м’язи, а підстрижені рудувато-біляві вусики витягнулися над губами ниточкою ввічливого усміху. Побачивши прибульця у своєму кріслі, директор отетерів, але намагався не виказати цього.

— Ольшевський! Мені дуже приємно…

— Не знаю, чи приємно вам, — перебив Никодим, трохи підводячись і подаючи руку. — Дизма…

— Ну звичайно, приємно… Саме сьогодні вранці я одержав телефонограму з міністерства.

— Дякуйте богові, що не одержали звільнення.

— Але ж, шановний пане, — схвильованим голосом запротестував Ольшевський. — Я нічим не заслужив цього! Я завжди точно виконував усі закони і накази. Ніколи ні на єдину букву не відступив…

— І що з того? — глузливо кинув Дизма. — Коли ця буква дозволяє продавати своїм, вітчизняним фірмам не більше, як от стільки і стільки, то решту ви за безцінь продаєте за кордон!

Директор усе ще боронився, посилаючись на дати і параграфи, якими сипав, мов з рукава. Але Дизма витягнув блокнот, де Куницький записав цілу літанію, і не переставав атакувати. Нарешті він завзято напав на Ольшевського за те, що той зволікає справи, кладе їх під сукно; а коли директор почав захищатися, — мовляв, часто буває важко прийняти якусь ухвалу, Никодим, не заїкнувшись, повторив афоризм Яшунського:

— Вміння керувати — це, мій любий, уміння діяти швидко і рішуче!

Потім дістав візитну картку Яшунського і подав її Ольшевському. Той тремтячими руками довго шукав пенсне, а коли знайшов і прочитав записку, то став ще смиренніший.

Запевняв Дизму, що він старий, досвідчений службовець, що завжди точно дотримувався «букви», повідомив, що в нього дружина і четверо дітей, що штат контори нікуди не годиться, що накази часто суперечливі, тож як бути — доводиться суперечливо і виконувати їх; що пан Куницький сам загострив становище, але тепер він, Ольшевський, уже не бачить ніяких перешкод, щоб дати потрібний контингент.

Кінчилося на тому, що в кабінет прийшла спеціально викликана друкарка, і вони заходились оформляти відповідні папери точнісінько за «буквою» нотаток Куницького.

Надворі вже стемніло, коли все було готове, і Ольшевський запросив Дизму повечеряти. Але Никодим подумав, що лучче буде зберегти ореол міністрового друга, отож подякував і, поплескавши директора по плечу, на прощання мовив:

— Ну, порядок. А зі мною не задирайтеся, бо з цього, брате, нічого путнього не вийде.

Усе почалося з того, що пані Ніна ввечері наділа ошатну сукню і довше, ніж звичайно, причісувалась перед свічадом.

Спостережлива Кася помітила це.

— Шкода, — кинула вона мимохідь, — що ти не наділа бального плаття.

— Касю!

— Що?

— Твоя ущипливість зовсім недоречна.

— А навіщо ж ти переодяглася? — спитала Кася.

— Переодяглася без ніякого приводу. Просто так собі. Давно не надівала цієї сукні.

— Добре знаєш, — уджигнула Кася, — що ти в цій сукні дуже гарна.

— Знаю, — відказала, всміхаючись, Ніна й окинула Касю млосним поглядом.

— Ніно!

Ніна все ще всміхалася.

— Ніно! Перестань! — дівчина жбурнула книжку, яку доти читала, і, схопившись, заходила по кімнаті.

Відтак спинилася перед Ніною і наче пугою вдарила:

— Я зневажаю, розумієш, зневажаю жінок, які, щоб сподобатись чоловікові, роблять із себе… — вона шукала кріпкого слова і враз випалила: — роблять із себе кокоток!

Ніна пополотніла.

— Касю, ти мене ображаєш!

— Жінка, яка підлещується до чоловіка, справляє на мене враження, — даруй, але я буду щира, — справляє враження сучки. Так, сучки!..

На очах у Ніни виступили сльози. Хвилину вона широко розплющеними очима дивилася на Касю, а тоді схопилася за голову і заплакала. Плечі її здригалися від ридання, шкіра на шиї почервоніла.

Кася стискала кулаки, проте була надмір схвильована, щоб могла вгамуватися.

— Може, ти відкидатимеш, — кричала вона, — може, заперечиш, що сьогодні з обіду, як тільки принесли телеграму, у тебе зовсім змінився настрій? Може, ти скажеш, що переодяглася не для Дизми?! Що тепер ось уже годину вертишся перед люстром не того, щоб Дизму о-ча-ру-ва-ти!

— Боже, боже! — ридала Ніна.

— Мені це гидко, розумієш!

Ніна зірвалася з стільця. Її мокрі очі запалали протестом.

— Саме так, саме так, — чітко прошепотіла вона. — Це правда, ти маєш рацію, я хочу очарувати його, дуже хочу сподобатись йому…

Кася стала руки в боки і зареготалась:

— Ото знайшла собі об’єкт!

Вона гадала, що розтрощить Ніну своєю іронією, але та задерикувато піднесла голівку:

— Так, знайшла!

— Грубіян і нахаба! — люто крикнула Кася. — Вульгарний тип «грядущого хама»… Горила!

— Ну й хай, ну й хай! Що ж із того? — зарум’янившись, до краю збуджена гукала Ніна. — Нахаба? Так! Це тип сучасного мужчини! Це сильна людина! Переможець! Завойовник життя!.. Навіщо ж ти без угаву товчеш мені, що я стопроцентна жінка? Я повірила тобі, і тепер, зустрівши на своєму шляху стопроцентного мужчину…

— Самця! — просичала Кася.