Бійцівський клуб - Чак Паланік
Просто зараз у мене тільки одне бажання: померти. Порівняно з Тайлером, я ніщо в цьому світі.
Я безпорадний.
Я дурний. Усе моє життя — лише жадоба володіти речами, потреба володіти речами.
Моє крихітне життя. Моя жалюгідна робота. Мої шведські меблі. Ніколи ще, ніколи й нікому я цього не розповідав, але перед тим як зустріти Тайлера, я хотів купити собі пса й назвати його Антураж.
Ось які кепські речі можуть трапитися в твоєму житті.
Вбийте мене.
Я хапаюся за кермо, щоб повернути нас назад на дорожню смугу.
Негайно.
Приготуватися до евакуації душі.
Негайно.
Механік бореться зі мною, щоб вивернути машину на узбіччя, я ж борюся за свою срану смерть.
Негайно. Приголомшливе диво смерті, коли однієї миті ти ходиш і говориш, а наступної ти вже предмет.
Я — ніщо. Ба гірше, ніж ніщо.
Холодний.
Невидимий.
Я відчуваю запах шкіри. Паски безпеки переплутались і не дають мені поворухнутися, наче гамівна сорочка. Я намагаюся підвестись і вдаряюся головою об кермо. Болить дужче, ніж мало би. Моя голова лежить на механікових колінах, я позираю вгору. Високо наді мною вимальовується обличчя механіка, який усміхається й кермує, а за його вікном я бачу зорі.
Мої руки та обличчя липкі від чогось.
Кров?
Вершковий крем і цукрова глазур.
Механік дивиться вниз на мене:
— З днем народження!
Я відчуваю запах диму й згадую про торт.
— Я ледве не зламав керма твоєю головою, — каже він.
Анічогісінько більше, лише нічне повітря, запах диму, зорі й механік, який усміхається і кермує. Моя голова лежить у нього на колінах, і зненацька я відчуваю, що мені зовсім не хочеться підводитись.
Де ж торт?
Механік каже:
— На підлозі.
Лише нічне повітря й запах диму, що посилюється.
Моє бажання здійснилося?
Наді мною, на тлі зоряного неба у вікні, окреслюється усміхнене обличчя.
— Ці свічки для торта, — каже він, — такі, що ніколи не гаснуть.
Коли мої очі нарешті призвичаюються до зоряного сяйва, я помічаю, що струминки диму звиваються від маленьких вогників, що жаріють довкола нас по всьому килимку.
19
Автомеханік із бійцівського клубу тисне на газ, шаленіючи за кермом на свій спокійний лад. Цього вечора нам іще треба зробити дещо важливе.
Перед тим як цивілізації настане кінець, я маю встигнути навчитись однієї штуки: як визначати за зорями напрям руху. Довкола тиша, наче «каділлак» рухається в космічному просторі. Ми, либонь, з’їхали з автостради. Троє на задньому сидінні знепритомніли або заснули.
— Ти був на межі життя, — каже механік.
Він прибирає одну руку з керма й торкається мого чола там, де я налетів на кермо. Чоло набрякає так, що обидва ока мені стуляються. Механік проводить холодною пучкою пальця вздовж ґулі. «Корніш» потрапляє колесом у вибоїну, і біль, наче тінню перехлюпнувшись через вінця чашки, застеляє мені очі. Погнута задня ресора й бампер клацають і скрегочуть у тиші, що огортає нашу машину, яка мчить нічною дорогою.
Механік каже, що задній бампер «Корніша» ледве тримається на своїх кріпленнях, адже його відірвало майже повністю, коли він зачепив край переднього бампера вантажівки.
Я питаю, чи те, що відбувається сьогодні, — це його домашнє завдання з проекту «Руїна».
— Частково, — каже він. — Я мав принести в жертву чотирьох людей і зібрати багато жиру.
Жиру?
— На мило.
Що Тайлер збирається робити?
Механік починає говорити точнісінько як Тайлер Дьорден:
— Я бачу найдужчих і найрозумніших людей, які будь-коли жили на світі, — каже він, а обличчя його окреслюється на тлі зоряного неба у вікні. — І ці люди заправляють чужі машини бензином чи обслуговують столики в ресторанах.
Лінія його чола, брови, форма носа, його вії та вигин його очей, пластичні обриси його рухливих губ — усе це окреслюється на темному тлі зоряного неба.
— Якби нам залучити цих людей до тренувальних таборів і довершити їх виховання.
— Пістолет робить тільки одне: спрямовує вибух у потрібному напрямку.
— Цілий прошарок молодих і дужих чоловіків та жінок прагнуть віддати свої життя за щось. Через рекламу вони змушені купляти одяг і автомобілі, які їм не потрібні. Поколіннями вони працюють на роботах, які ненавидять, лише задля того, щоб купити речі, насправді їм не потрібні.
— На наше покоління не припало світової війни чи Великої депресії, але на нас припала світова війна духу. На нас припала світова революція проти культури. Велика депресія наших життів. Депресія духу.
— Поневоливши цих чоловіків і жінок, ми маємо показати їм шлях до свободи, залякавши їх — допомогти відшукати мужність.
— Наполеон похвалявся, що може вимуштрувати солдат так, що ті віддаватимуть своє життя за клаптик стрічки.
— Лиш уяви собі, що ми закличемо до страйку і всі відмовляться працювати, доки світові багатства не буде перерозподілено.
— Лиш уяви собі: ти полюєш на лося порослими вологим лісом ущелинами навкруги руїн Рокфеллер-центру.
— Про свою роботу, — питає механік, — ти серйозно казав?
Авжеж, серйозно.
— Ось тому-то сьогодні ввечері ми й вирушили в дорогу, — каже він.
Ми ловецький загін, виїхали на лови за жиром.
Ми прямуємо до звалища медичних відходів.
Ми прямуємо до заводу, де спалюють медичні відходи, і там серед використаних хірургічних серветок і перев’язувального матеріалу, серед десятирічних пухлин, внутрішньовенних крапельниць і використаних шприців, серед жахливих речей, по-справжньому жахливих, серед зразків крові й ампутованих кінцівок ми добудемо купу грошей, більше грошей, ніж ми могли б перевезти за одну ніч, навіть якби в нас був самоскид.
Ми добудемо стільки грошей, що коли завантажимо їх у «Корніш», осі автомобіля прогнуться аж до межі.
— Жир, — каже механік, — жир, відсмоктаний за допомогою ліпосакції з найбагатших стегон Америки. Найбагатших і найгладших стегон світу.
Наше завдання: наповнити великі червоні мішки відсмоктаним жиром, який ми відвеземо на Паперову вулицю, перетопимо, змішаємо з лугом і розмарином і надішлемо тим самим людям, які платили гроші, щоб їм його відсмоктали. Двадцять баксів за брусок мила — окрім них, ніхто більше собі такого дозволити не може.
— Найбагатший, найситніший жир у світі, не жир — дари землі, — каже він. — Тому сьогодні ми бавимося в Робін Гуда.
Маленькі вогники розтопленого воску сичать на килимку.
— Ну і
