Бійцівський клуб - Чак Паланік

Цей наш механік із бійцівського клубу каже, що може завести що завгодно. З-під кермової колонки стирчать два дротики. Торкнися дротиками один до одного, електричне коло стартера замкнеться, і катайся собі донесхочу.

Або так, або ще можна дізнатися код ключа, зламавши базу даних автомагазину.

Позаду сидять три мавпочки-космонавти в чорних сорочках і чорних штанях. Нічого не бачу. Нічого не чую. Нічого не кажу.

То де ж Тайлер, питаю я.

Автомеханік із бійцівського клубу, немов шофер для важливої персони, відчиняє дверцята «каділлака» для мене. Механік високий на зріст і кощавий, із плечима, подібними до поперечки телеграфного стовпа.

То ми їдемо до Тайлера, питаю я.

На передньому сидінні на мене чекає торт до дня народження зі свічками, які лишається тільки запалити. Я сідаю в машину. Ми рушаємо.

Навіть за тиждень після бійцівського клубу ти без жодних проблем дотримуєшся максимально дозволеної швидкості. Може бути, через внутрішній крововилив ти вже два дні сереш чорним, але однаково ти незворушний. Інші машини обганяють тебе, не дотримуються дистанції. Водії показують тобі середній палець. Цілковито незнайомі люди ненавидять тебе. І тут немає нічого особистого. Після бійцівського клубу ти настільки розслаблений, що це просто не може тебе турбувати. Ти навіть не вмикаєш радіо. Може бути, кожен віддих — це мука для тебе через мікротріщину в ребрі. Машини позаду блимають тобі своїми фарами. Сонце сідає, помаранчево-золоте.

Механік за кермом. Між нами лежить торт зі свічками.

Дивитися в бійцівському клубі на таких хлопців, як оцей наш механік, — це пекельний жах. Сухоребрі, вони ніколи не мліють. Вони б’ються, доки з них не роблять біфштекс. Білі хлопці, що скидаються на вкриті жовтим воском скелети з татуюваннями, чорні, схожі на в’ялене м’ясо, — вони зазвичай тримаються купи, подібні до членів Клубу анонімних наркоманів. Вони ніколи не скажуть «досить». Здається, вони — сама енергія, коли їх трусить, наче в «ломці», так швидко, що вони немовби розмиваються по краях. Так ніби в цьому житті їм лишилося одне — обрати, як померти, і вони обирають померти в бою.

Ці хлопці мусять битись один з одним.

Ніхто інший не викличе їх до бою, і вони не можуть викликати нікого, крім такого ж сухореброго трясуна — самі кістки й запал, — бо ніхто інший не погодиться з ними битися.

Ті, хто спостерігає, як б’ються хлопці, подібні до нашого механіка, навіть не горлають.

Ти чуєш лише, як бійці дихають крізь зуби, як, намагаючись захопити суперника, ляскають їхні долоні, як зі свистом кулаки розтинають повітря і впритул гамселять худорляву й порожнисту грудну клітку. Ти бачиш, як у цих хлопців напинаються м’язи й сухожилки, як виступають жили на спітнілій, вологій шкірі, що блищить під світлом єдиної лампочки.

Минає десять хвилин, п’ятнадцять. Бійці пітніють, і запах поту схожий тобі на запах смаженого курчати.

Збігає двадцять хвилин бійки. Нарешті один з них валиться додолу.

Після бою решту вечора ці два наркомани тримаються разом, знеможені, але задоволені таким славним боєм.

Відтоді як цей механік вступив до бійцівського клубу, він постійно вештається довкола будинку на Паперовій вулиці. То він хоче, щоб я послухав пісню, яку він написав. То щоб подивився, яку шпаківню він змайстрував. Хлопчина показував мені світлину якоїсь дівчини й запитував, чи вона досить вродлива, щоб одружитися з нею.

Сидячи на передньому сидінні «Корніша», цей хлопець каже:

— Ти помітив торт? Це я спік для тебе.

Сьогодні не день мого народження.

— Мастило трохи протікало, — каже механік, — та я поміняв його, замінив і повітряний фільтр. А ще перевірив клапанний і відрегулював свічу запалювання. На ніч обіцяли дощ, тож я поміняв щіточки на склоочисниках.

Я питаю, що Тайлер збирається робити.

Механік висовує попільничку і втискує прикурювач. Він каже:

— Це якесь випробування? Ти нас випробовуєш?

Де Тайлер?

— Перше правило бійцівського клубу — не говорити про бійцівський клуб, — каже механік, — а останнє правило проекту «Руїна» — не розпитувати нічого.

Що ж тоді він може мені розповісти?

Він каже:

— Ти маєш зрозуміти, що твоїм взірцем Бога був батько.

Позаду мене моя робота, мій офіс чимраз менші, менші, менші, аж доки не зникають зовсім.

Я нюхаю руки, вони пахнуть бензином.

Механік каже:

— Якщо ти чоловічої статі, християнин, живеш в Америці, тоді твій взірець Бога — це батько. А якщо ти ніколи не знав свого батька, якщо він кинув тебе, або помер, або його ніколи нема вдома, що тоді ти думаєш про Бога?

Це догма Тайлера Дьордена. Нашкрябана на клаптику паперу, доки я спав, і залишена мені, щоб я надрукував її на роботі й наробив копій. Я читав це все. Навіть мій начальник, напевне, читав це все.

— Як наслідок, — каже механік, — усе своє життя ти шукаєш батька й Бога.

— Тобі треба замислитися, — каже він, — що, можливо, Бог не подібний до тебе. Може, Бог ненавидить тебе. І це не найгірше, що може статися.

Тайлер гадав, що нехай краще Бог зверне на тебе увагу через твої погані справи, ніж не зверне уваги зовсім. Можливо, тому, що Божа ненависть краща, ніж Його байдужість.

Коли б у тебе був вибір: стати найбільшим ворогом Господа або стати ніким — що б ти обрав?

На думку Тайлера Дьордена, ми всі середульші діти Господа, без свого особливого місця в історії і без належної уваги з боку Отця.

Якщо ми не привернемо Його уваги, ми не можемо сподіватися на прокляття або спокуту.

Що гірше, пекло чи ніщо?

Лише коли нас спіймано й покарано, ми можемо бути спасенними.

— Спалити Лувр, — каже механік, — підтертися «Моною Лізою». Так, принаймні, Бог знатиме наші імена.

Що нижче ти впадеш, то вище тобі злітати. Що далі ти втечеш, то більше Бог прагнутиме тебе повернути.

— Якби блудний син ніколи не покинув отчого дому, — каже механік, — то й відгодованого теляти ніколи не було б заколото.

Того не досить, що нас стільки, як зірок на небі і як піщинок на морському березі.

Механік скеровує чорний «Корніш» старою об’їзною дорогою без розділової смуги. Ми їдемо, не перевищуючи дозволеної правилами швидкості, і за нами вже вишикувалася колона вантажівок.

Салон «Корніша» наповнюється світлом їхніх передніх фар, а ми розмовляємо, обличчя наші відбиваються в лобовому склі. Ми їдемо, дотримуючись максимально дозволеної правилами дорожнього руху швидкості.

Закон є закон, сказав би Тайлер. Перевищувати швидкість — те саме, що влаштовувати пожежу, те саме, що закладати бомбу, те саме, що застрелити