Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан
— Що там мама? — запитав Коля, жуючи. Жував повільно й старанно, як підпільники жують записники з шифрами, аби не дати ворогу жодного шансу.
— Нормально, — неохоче відповів Маріо, уже переконаний, що його викрито й засуджено.
— Нормально? — не повірив Коля, продовжуючи терзати рибу жовтими різцями. — Скажи, хай набере мене.
Маріо кивнув.
— У нашій родині жінки завжди добре готували рибу, — сказав Коля, прискіпливо дивлячись племіннику в очі. Говорив тихо, проте Маріо не сумнівався, що в палаті його чують усі. Навіть пацан із навушниками. — Риба вимагає часу. У нашій родині жінки завжди мали час. На них ніхто не тиснув. Я не тиснув. І тобі не раджу.
— Я теж не тиснув, — сказав Маріо про щось своє.
— Не тиснув?
— Ні.
— Це добре, — Коля кинув рештки риби назад до торбини, дав потримати її Маріо, дістав із-під подушки рушника, старанно обтер обличчя. Забрав у Маріо торбину, закинув її під ковдру. — Тиснути не треба, — продовжив. — І неправду казати теж не треба.
— Я піду, — відповів Маріо, — у мене робота.
Настя чекала його, сидячи босоніж на сходах. Коли він підійшов, підвелася, розвернулась і зникла за дверима. Маріо поспішив слідом.
Уночі вона прокинулась, легко, аби не розбудити, прибрала його руку, піднялась, не одягаючись, відчинила свою валізу, що стояла тут-таки, на підлозі в Колиній спальні. Знайшла якісь таблетки, запила їх вином. Маріо прокинувся, торкнувся її шкіри. Настя здригнулась, швидко заспокоїлась, повернулась до нього. Він ліг підборіддям їй на коліна, лежав на животі, розглядав її валізу, торкався різних її речей. Усе залежить від нас, думав, усе залежить від нашого бажання. Тепер нічого не зміниш, далі буде лише так. Він діставав книги, гортав їх. Були це підручники з хімії та детективи. У детективах зазвичай використовувались отрути, по-своєму це теж були підручники з хімії. Діставав її одяг, відчував, який він жорсткий на дотик. Настя мовчала й не заперечувала. Потім дістав іконку. На ній була зображена свята. З темним обличчям і в яскравому одязі.
— Хто це? — запитав Маріо.
— Свята Capa, — пояснила Настя.
— Шо за ім'я таке? — здивувався він. — Єврейка?
— Єгиптянка, — відповіла йому Настя з темряви. — Була така свята. Врятувала човен із важливими особами.
— Ну, і для чого вона тобі?
— Мені її в таборі подарували. Колись давно, у дитинстві, мама відправила мене в католицький табір.
— Для чого? — не зрозумів Маріо.
— Ну, треба ж було мене кудись на літо відправляти? Лишати мене на літо в порту вона не наважилась — боялася, що втечу. Грошей на нормальний табір у нас не було, ось мама й відправила мене до католиків. А Capy мені подарували на згадку. Там ще напис є, бачиш?
— І що там написано?
— Ну, якщо опустити всі згадки про Ісуса й церковне керівництво, там написано, що найбільша небезпека ховається в ріках. Але й найнадійніший захист також. Тому що ріки відділяють своїх від чужих, відмежовують світло від темряви й захищають нас від загроз та несподіванок. Потрібно всього лише триматися берега й уміти надати першу допомогу на воді. Ти вмієш плавати?
— Погано. — Маріо навіть не захотів згадувати, як вони з Колею вночі витягали сітями рибу з водосховища і як він, Маріо, звалився в чорну пройму води, і Коля мусив виловлювати його, а потому відпоювати спиртом, проклинаючи, на чому світ стоїть.
— А я підпрацьовувала на рятувальній станції, — підтримала його Настя. — Надавала першу медичну допомогу.
— Кому? — не зрозумів Маріо.
— Тим, кого рятувала, — пояснила Настя.
Зранку вона залатала йому передерті на колінах джинси, нагодувала сніданком, змастила якимось розчином подряпини — старі й зовсім свіжі, отримані цієї ночі. Боляче? — запитала. Нормально, — відповів Маріо, відчуваючи, як у шкіру входить вогонь. Ладно-ладно, — не повірила Настя, — не треба казати неправду.
Коля помітив його ще з вікна. Визирав зі свого третього поверху, мовби спеціально на нього очікуючи. Маріо зібрався з думками, зайшов до лікарні. У коридорі зіткнувся з цікавим пацієнтом — той стояв при дверях, щось напружено й нервово обмірковуючи, так, наче від когось утік, проте забув, від кого саме. Об нього чіплялись студенти-практиканти, на нього наштовхувались літні відвідувачки, його недовірливо оминали хворі в потріпаних халатах. В одній руці тримав білий піджак, в другій — великий паперовий пакет. Побачив Маріо, зупинив його.
— Курити є? — спитав. Голос у нього був утомлений, але твердий.
— Немає, — відповів Маріо.
Постояли якийсь час, дивлячись один на одного.
— Ладно, — сказав нарешті пацієнт, — не сси, усе буде добре.
Маріо подякував.
У палаті знову щось сталося: пацан із навушниками зник, лише ліжко по ньому стояло неприбране, а інтелігент похапцем кидав свої речі до чорних пакетів, нікого не слухаючи й ні з ким не заговорюючи. Коля озирав його зі зневагою, роботяга поглядав на Колю з острахом. Маріо викладав перед Колею йогурти й молоко, але той навіть не дивився на них, відразу ж почав розпитувати, що там у місті, які новини, як мама, як робота. Питав, чи не тисне шеф, чи не хоче Маріо звільнитись, а якщо хоче, то чим думає зайнятись. А якщо не хоче, то чому? Бо думати про такі речі, говорив Коля, потрібно завжди: життя — штука виснажлива, потрібно підтримувати один одного, особливо якщо ми одна сім'я. У нашій сім'ї, цідив Коля, чоловіки завжди були в одному бізнесі. Ніхто б навіть подумати не міг кидати один одного, ти розумієш, Марічек? Про Настю не питав, але Маріо відчував, що саме про неї він запитати й хоче. Ну, хоче, і добре, — так собі подумав Маріо й вирішив не боятись. Нічого він мені не зробить, вирішив, побоїться. Коля розпитував, дивлячись племіннику просто в очі, і Маріо не витримав: піймав його погляд і вже не відводив очей, оглядаючи Колю з усією своєю ненавистю й злістю. Коля теж перехопив цей погляд і намагався його якийсь час погасити, тиснув на малого темною вагою, проте Маріо не піддавався, опирався й витримував, і Коля якоїсь
