Фатальна помилка - Тимур Іванович Литовченко
Тепер дяк Розбійного приказу подивився на співрозмовника настільки проникливо і водночас пильно, що Грамотін раптом зрозумів одну просту річ. Що все це недарма — те, що сам государ Михайло Федорович знає таємницю походження людини, про яку йдеться. Це означає лише одне: без відома государя Рєпнін-Оболенський не став би передавати ТАКУ цінну людину у розпорядження Посольського приказу! Отже, даючи надскладне доручення йому, дяку Грамотіну, государ заздалегідь знав, що дяк не зможе підібрати підходящого виконавця. Звідси висновок: государ заздалегідь ОСОБИСТО подбав про виконавця!!!
А якщо так, то сперечатися тепер безглуздо. Він, Іван Тарасьєвич Грамотін, НЕ виконав того, чого від нього, виявляється, зовсім і не очікували. Всевидюще око государеве все побачило! Отже, лишається тільки покірно погодитися з вищою волею…
Ач як виходить! А Тимофій, отже зовсім не якийсь там пройдисвіт: його батько, нехай недовго, але займав царський престол. Його мати, попри загибель чоловіка, не повернулася до Польщі, як їй було наказано, а претендувала й далі на царський трон. Після чого здійняла смуту й вирішила покинути знівечену Московію до ніг самозакоханої Речі Посполитої.
І в жилах Тимофія Дєділова (саме так його тепер називають) змішалася кров отаких батьків… Та це справжня діжка з порохом!!! І ми тепер їхнього нащадка візьмемо й зашлемо до клятих поляків з протилежним за змістом дорученням… І вигадав це все сам цар-государ… Ото утнув наш Михайло Федорович! Отакий він метикований!..
І Грамотін промимрів, трохи запинаючись:
— Ну що ж… коли так… Тоді Микита мій відтепер нехай працює в тебе у Розбійному приказі… хай так! А ти пришлеш до мене цього… отого Тимофія Дєділова, прийомного купецького синка. Отак і зробимо, вирішено.
Почувши це, Рєпнін-Оболенський розкотисто розреготався, від чого навіть у віконці світлиці задеренчали шибки, а потім весело додав:
— От і добре, Іване Тарасьєвичу, от і молодець, що все зрозумів нарешті!
— Та зрозумів уже, зрозумів… — кивнув утомлено Грамотін.
— От і добре, от і чудово, що ти у нас такий тямущий!
І широко вишкірившись, дяк Розбійного приказу почав нагадувати:
— Дивися тільки, не бовкни нікому!.. Всі, хто його таємницю знали, — мертві, включаючи справжню матір, наприкінці життя оголошену чи то відьмою, чи божевільною. Тримай молодика у вузді. Яким чином — тобі відомо. Гонору в цієї людини з надлишком, як у батька, проте розум жвавий — тут уже материнська кров позначилася. А на гачку нашому він сидить міцно, і розуму в нього вистачить, щоб дурня не клеїти. Отак.
— А коли ти пришлеш його до мене?..
— Та зараз же, — не загаявся з відповіддю Борис Олександрович. — Ми тут поміж собою бесідуємо, а парубок тим часом на подвір’ї моєї команди чекає. Зараз же накажу йому до тебе зайти. Просто зараз, Іване Тарасьєвичу.
«Ну що ж, якщо Рєпнін-Оболенський прихопив його із собою, то, либонь, розраховував на успіх заздалегідь. Отже, весь цей план від початку й до кінця із государем точно погоджений», — подумав дяк і глибоко зітхнув, дивлячись вслід гостеві, що йшов до дверей.
Борис Олександрович не збрехав: не минуло й кількох хвилин, як у зовнішні двері постукали. На голосний окрик дяка: «Заходь!» — приймак збіднілої купецької родини Тимофій Дєділов увійшов у хату Посольського приказу. Іван Тарасьєвич зробив вигляд, що дуже зайнятий вивченням розкладених перед ним паперів, хоча насправді нишком придивлявся до гостя, вивчаючи й оцінюючи його поведінку.
Що можна було сказати про цю людину?.. Молодий, статуристий, плечистий, сухорлявий, невисокий на зріст. Великі розумні, гарні, трохи розкосі карі очі, у глибині яких грає незвичайний… якщо уважно придивитися — навіть якийсь диявольський вогник. Волосся пишне, хвилясте, темне, як вороняче крило, губи пухкі, немов у дівиці, рум’янець на всю щоку. Занадто гарний…
Ох, і де ж молоді роки самого дяка Грамотіна?! Якби років двадцять тому він одружився з красунею-черкескою, і в нього був би отакий самий синок. І хтозна, як би тоді склалася доля дяка Посольського приказу… А замість простого людського щастя він обрав государеву службу, щоб день у день сидіти й нидіти отут, порпатися у папірцях, писати доповідні, звіти… Отак і минає життя — тільки голова від роботи пухне та борода відростає! А потім приходить до тебе отакий красень, якого хоч зараз під вінець…
Хоча ні — під який ще вінець?! У неблизькі землі має він невдовзі відправитися, у подорож дуже небезпечну, з непередбачуваним фіналом. До того ж не за власною волею: адже головним у цій ситуації є аж ніяк не красень-молодик, який скотився до крадійства, а він — дяк Грамотін, нехай навіть згорблений, з довгою поплутаною бородою й поріділою копицею волосся на величезній круглій голові. Служака, розумака, відмінний стратег і просто гарна людина… Отака справа!
Обдумуючи майбутнє юнака, старий дяк раптом пожалів його, симпатичного незнайомця. Адже то правда: якби Грамотін свого часу оженився на черкесці, і в нього міг би бути ніяк не гірший синок-молодець! І якийсь суворий дядько міг би заслати його бозна-куди за тридев’ять земель…
— Наскільки я зрозумів, звати тебе Тимофієм Дєділовим, — нарешті порушив мовчанку Іван Тарасьєвич. Він не запитував, а констатував очевидне. Сказав перше, що спало на думку — тільки щоб почати розмову.
