Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Старий, худорлявий, довгобразий, з запалими щоками й вигорілим волоссям, що спадало сплутаними пасмами на плечі й на шкіряну куртку, Лабан скидався на Чаклуна. Його лице було скривлене з ненависті й безсилої люті. Тримаючи в одній руці повід і рушницю, він стиснув другу в кулак і погрозив СідерСіті.

— Кара божа на вас! — кричав він. — Будьте прокляті ви й діти ваші, і ті, що ще не народилися від вас! Щоб вам вигорів увесь ваш хліб! Щоб вам довелось їсти пісок, напоєний отрутою гримучої змії! Щоб ваші джерела прісної води обернулися в гіркі солончаки. Щоб ви…

Його слова ставали невиразні, бо фургони, риплячи, посувалися далі, але його плечі здіймалися в лад кулакові, і це свідчило, що він і далі посилав прокльони. І він виказував почуття, що були у всіх із валки. Жінки висувалися з фургонів, простягали худі, кістляві, спрацьовані руки й погрожували останньому селищу мормонів. Чоловік, що ішов поруч із наступним фургоном за нашим і підганяв волів, махнув ціпком і засміявся. То було щось чудне, бо вже багато днів у нашій валці не чути було сміху.

— Всип їм, Лабане! — крикнув він, підохочуючи старого. — Та ще й додай від мене!

Фургони, не спиняючись, посувалися далі, а я обернувся назад і подививсь на Лабана. Він усе ще стояв коло могилки, підвівшись на стременах. Його постать із довгим волоссям, що маяло на вітрі, в мокасинах і в гетрах з торочками, була справді незвичайна, неначе викликана якимись чарами. Шкіряна куртка була така стара і стільки витерпіла негоди, що лиш постирані нитки де-не-де показували, де саме колись були оздоби з китиць. Здавалося, що то саме лахміття має на вітрі. Я пам'ятаю, що в нього за поясом теліпались пасма сухого волосся. Ще давно, на початку нашої подорожі, після зливи, вони стали чорні й полисніли. Я знав, що то були скальпи індіян, і завше, дивлячись на них, відчував, що тремчу.

— Оце добре для нього, — зауважив батько, більше сам до себе, аніж до мене. — Я вже кілька днів чекав, щоб його прорвало.

— А я б хотів, щоб він повернувся назад і здер кілька скальпів, — висловив я своє бажання.

Батько усміхнено подивився на мене.

— Не любиш мормонів, синку?

Я кивнув головою, почуваючи, що мене проймає невимовна ненависть.

— Коли я виросту, — сказав я через хвилину, — то всіх їх перестріляю.

— Ти, Джесі? — долинув з середини фургона материн голос. — Ану цить! — гримнула вона на мене. А тоді звернулася до батька: — Як тобі не соромно дозволяти хлопцеві таке верзти? За два дні дороги ми дісталися Гірських луків. Тут, далеко від останнього мормонського селища, ми вперше не поставили своїх фургонів щільним колом, а лишили між ними переміжки і не пов'язали ланцюгами коліс. Ми вирішили перебути в цьому місці з тиждень. Худобі треба було добре відпочити, бо далі нас чекав перехід через справжню пустелю, хоч і тепер місцевість мало чим різнилася від пустелі. Довкола були такі самі піщані горби, лиш подекуди зарослі полином. Улоговина, до ми зупинилися, була піщана, але вже давно ми не бачили стільки трави, як тут. Футів за сто від табору витікало невеличке джерельце, води з нього вистачало тільки для людей, але далі в долині було ще кілька таких самих джерелець, і там ми напували худобу.

Того дня ми отаборилися дуже рано, а тому, що вирішили залишитися тут на цілий тиждень, жінки взялися перетрушувати брудну білизну, щоб уранці все випрати. Допізна в таборі кипіла праця. Декотрі чоловіки направляли упряж, а інші лагодили фургони. Цілий день чоловіки стукали молотками по залізу, скріплювали обручі та гайки. Ненароком я натрапив на Лабана. Він сидів, підігнувши ноги, в холодку під фургоном і до пізньої ночі, не розгинаючи спини, шив нові мокасини. Тільки він зпоміж нас усіх носив мокасини й шкіряну куртку, і в мене було таке враження, що, коли ми виїздили з Арканзасу, він не належав до нашого гурту. У нього не було ні дружини, ні родини, ні свого фургона. Усе його майно складалося з коня, рушниці, одежі, що на ньому, і двох укривал, які він тримав у Мейсоновому фургоні. Другого ранку нас таки спіткала недоля. Як я казав, ми не позсували та не позчіплювали ланцюгами фургонів і не зробили з них щільного кола. Від останнього мормонського селища нас відділяли два дні дороги, індіян близько не було, та й узагалі вони не мали причини нас зачіпати, через те худобу лишили на ніч без ніякого догляду і в таборі також не поставили нічної варти.

Я прокинувся наче в кошмарі, ніби раптом ударив грім. Кілька хвилин я нерухоме дивився, силкуючись визначити і зрозуміти, що означає той невпинний гамір. Я чув стрілянину, близьку й далеку, чув крики й прокльони чоловіків, зойки жінок, плач дітей і серед того всього — свист куль, їхній глухий стукіт, коли вони влучали в дерево й залізо на колесах. Ті, хто стріляв, ціляли низько.

Я ворухнувся устати, але мати, що вже встигла вдягтися, притиснула мене рукою до постелі. Ту мить у фургоні з'явився батько, — він уже, мабуть, давно встав.

— Вилазьте звідси! — крикнув він. — Мерщій! На землю!..

Він не гаяв часу, схопив мене в оберемок і шпурнув додолу з заднього кінця фургона. Ледве я встиг трохи відповзти, як він, мати й дитина також упали коло мене.

— Сюди, Джесі! — гукнув батько, і ми квапливо взялися вигрібати в піску яму під захистом колеса. Ми, як навіжені, довбали землю голіруч. Мати нам допомагала.

— Ще копай, Джесі! Глибше копай! — наказав батько і, звівшись на ноги, зник у передранковому сутінку.

Я чув, як він, біжачи, давав накази. (Тоді я дізнався про своє прізвище. Я був Джесі Фенчер, а мій батько — капітан Фенчер).

— Лягайте на землю! — кричав він. — Ховайтеся за колеса і закопуйтесь у пісок! Нехай чоловіки забирають жінок і дітей з фургонів! Не стріляйте! Бережіть набої й готуйтеся! Вони зараз нападуть! Частина хлопців біжіть праворуч, до Лабана, частина — ліворуч, до Кокріна, а решта до мене, на середину! Не підводьтесь! Плазом!

Проте нападу не було. Ще з чверть години тривала безладна й часта стрілянина. Першими хвилинами ми мали втрати з несподіванки. Кілька чоловіків повставали рано. Вони порозкладали вогнища, тож у них легко було влучити. Індіяни, — Лабан запевняв, що то