Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон

Але тут, дорогий читачу, я мушу перервати свою мову й дещо пояснити, щоб моя оповідь була зрозуміліша. Конче треба це, бо в мене залишилося дуже мало часу, щоб завершити спогади про пекельну сорочку. Невдовзі настане час, коли мене виведуть і повісять. Навіть якби я жив ще тисячі років, то не міг би завершити своїх спогадів до останньої деталі. Тим-то я мушу їх скорочувати.

По-перше, Бергсон[20] має слушність. Життя не можна пояснити логічними категоріями. Колись Конфуцій[21] сказав: «Якщо ми так мало знаємо про життя, то що ж можна сказати про смерть?» І ми справді мало знаємо про життя, бо не можемо пояснити його зрозумілими словами. Ми знаємо про життя тільки як про явище — як дикун знає про мотор, — але не розуміємо його суті.

По-друге, Марінетті[22] помиляється, коли твердить, що матерія — це єдина таїна і єдина реальність. Я кажу — і ти розумієш, читачу, що я маю право так казати, — я кажу, що матерія — це тільки ілюзія. Конт[23] називав світ, цебто матерію, великим фетишем, і я цілком згоден з Контом.

Життя саме й є реальність і таїна. Життя безмежно відрізняється від хімічної матерії, що прибирає тієї чи іншої форми. Життя триває вічно. Воно, наче вогняна стріла, пронизує усі форми матерії. Я знаю, бо я — це життя. Я прожив десять тисяч поколінь. Я прожив мільйони років. Я жив у багатьох тілах. Я, переходячи з тіла в тіло, не зник. Я — це життя. Я — це незгасна іскра, яка вічно паленіє, дивуючи час, яка вічно творить мою волю і виявляє мої почуття через скупчення матерії, звані тілами, що в них я тимчасово поселявся.

Бо ось дивіться: оцей мій палець, дуже чутливий, дуже тонкий на дотик, дуже міцний і твердий, палець, що може згинатись і розгинатися за допомогою хитрого пристрою — м'язів, оцей мій палець — не я. Відріжте його — і я залишуся живий. Знівечте моє тіло, я залишуся неушкоджений. Дух, що становить мене, буде цілий.

Навіть більше. Відріжте мені всі пальці, а я й далі буду я. Дух нічого не втратить. Відріжте мені руки. Відріжте ноги. А я залишуся живий. Хіба мене стало менше від цього? Звичайно, ні! Пострижіть мені волосся, утніть гострою бритвою губи, ніс, вуха, — навіть вирвіть очі, щоб за ними й слід пропав, — і все ж таки в черепі, що прикріплений до знівеченого порубаного тулуба, тут, у клітці з м'яса й кісток, я залишуся цілий, не знівечений і не покалічений.

Але серце ще б'ється. Дуже добре! Виріжте його або краще вкиньте його в машину з тисячею ножів, щоб перечикрижила його на шматочки, а я — зрозумійте всі — я, дух і таїна, живий вогонь, не помру, а полину в простори. Я не загину. Тільки тіло загине, але ж тіло це не я.

Я вважаю, полковник де Рошас казав правду, що напруженням своєї волі він загіпнотизував дівчину Жозефіну і примусив її переживати свої вісімнадцять років у зворотному напрямку, аж до темряви й тиші того часу, коли вона ще не народилась, і далі до світла іншого життя в особі прикутого до ліжка дідугана, колишнього артилериста Жан-Клода Бурдона. І я вважаю, що полковник де Рошас і справді загіпнотизував оживлену тінь старого і напруженням своєї волі примусив її переживати у зворотному напрямку всі сімдесят років життя того старого, аж до темряви й тиші, і ще далі назад — до світла тих днів, коли він існував у постаті лихого бабиська Філомени Картерон.

Я вже показав тобі, любий читачу, що раніше я жив у різних формах матерії. Я був граф Гійом де Сен-Мор, потім зашкарублий єгипетський пустельник, що не мав наймення, потім хлопчик Джесі, батько якого очолював валку переселенців під час великого рушення на Захід. А тепер, коли я пишу ці рядки, чи я не Дерел Стендінг, засуджений на страту у Фолсомській тюрмі, колишній професор агрономії сільськогосподарського коледжу Каліфорнійського університету?

Матерія — це велика ілюзія. Цебто матерія виявляє себе у формі, а форма — це те, що ми бачимо. Де тепер зруйновані скелі Єгипту, на яких я лежав, мов дикий звір, мріючи про град господній? Де тепер тіло графа Гійома де Сен-Мора, яке проткнув місячної ночі де Вілардуен? Де тепер сорок фургонів, що отаборилися кільцем у Нефі, і всі чоловіки, жінки, діти й худоба, що були в середині табору? Усього цього тепер немає, тому що це були тільки форми, прояви мінливої матерії. Вони минулися, і їх більше не існує.

Тепер, я гадаю, мої міркування зрозумілі. Дух — це єдина реальність, що не вмирає. Я — дух, тим-то я не вмираю. Я, Дерел Стендінг, що жив у багатьох тілах, напишу ще декілька рядків своїх спогадів і вирушу далі. Форма моя, тобто тіло, розпадеться на частини, коли мене досить довго подержать підвішеним на мотузі, і невдовзі від неї нічого не лишиться у світі матерії. Але у світі духу залишиться пам'ять. Матерія не має пам'яті, бо її форми короткочасні, і те, що вони містять, зникає разом з ними. Ще одне слово, і я вернуся до своєї розповіді. У своїх мандрівках крізь темряву до життя інших людей, що колись були мною, мені ніколи не щастило якось їх сплановувати. Наприклад, мені не одну долю довелось перетерпіти, перш ніж я знов повернувся до хлопчика Джесі у Нефі. Якщо на те пішлося, то я переживав долю Джесі кількадесят разів, іноді починаючи від часу, коли він був маленьким хлопчиком в Арканзасі, з десяток разів я пережив і те, що було з ним після Нефі. Я тільки згаяв би час, якби хотів про все те розказати. Тому, не порушуючи правдивості, я пропущу багато неясного, плутаного й повторюваного і, зібравши окремі за часом події, оповім їх так, як вони склалися опісля в цілісний потік у мене в пам'яті.

РОЗДІЛ XІІІ

Ще не почало й світати, а весь табір у Нефі був уже на ногах. Худобу погнали до водопою і на пасовисько. Чоловіки скидали з коліс ланцюги і розсували фургони, щоб легше було запрягати, а жінки на сорока вогнищах