Твори у дванадцяти томах. Том десятий - Джек Лондон
— Джесі! Ти!.. — крикнула мати, і в голосі її чути було щось більше, ніж загрозу налупцювати мене.
Джед запропонував узятися за руки, але я похитав головою.
— Біжімо, — сказав я.
Ми погналися піском під дощем куль. Здавалося, що всі рушниці на горбі, де були індіяни, почали стріляти. Я перший добіг до джерела, й Джедові довелось пождати, поки я наберу води.
— Тепер біжи назад. — сказав він. Я бачив, що він, не поспішаючи, набирав воду, і здогадався, що він знову хоче бути останній.
Я присів і, чекаючи на нього, дивився, як кулі здіймали хмарки куряви. Назад ми побігли поряд.
— Не так швидко, — спиняв я його, — розіллєш половину води.
Це йому дошкулило, і він побіг повільніше. На півдорозі я спіткнувся і впав. Куля, що вдарила в землю просто переді мною, засипала мені очі піском. Першої миті я подумав навіть, що вона влучила в мене.
— Ти зумисне впав, — поглузував Джед, коли я звівся на ноги.
Він стояв і чекав, коли я підведуся.
Я вгадав його думку. Йому здалося, ніби я впав зумисне, щоб розілляти воду і ще раз вернутися до джерела.
Ми так хизувалися один перед одним сміливістю, що я скористався з його думки й справді повернувся назад. А Джед Дангем, ніби не помічаючи куль, що збивали круг нього куряву, стояв випростаний і чекав мене в незахищеному місці. Ми вернулися, йдучи поряд, повиті славою навіть за свою хлоп'ячу нерозсудливість. Проте Джед доніс тільки одне відро, — друге йому пробила куля біля самого дна.
Мати зустріла мене лайкою за непослух, але вона, мабуть, відчувала, що батько не дозволив би дати мені прочухана після того, що я зробив. Поки вона мене сварила, він з-поза її плеча підморгнув мені — вперше за все моє життя.
В ямі до нас поставилися, мов до справжніх героїв. Жінки плакали, обнімали й цілували нас і благословляли. Я дуже пишався з такого вияву їхньої вдячності, проте так само, як і Джед, удавав, що мені дуже не до вподоби всі ці сентименти. А надто я запишався, коли Джеремі Гопкінс із величезним завоєм на покаліченій лівій руці сказав, що ми з того самого тіста, що й справжні білі чоловіки, як от Деніель Бун, Малюк Карсон та Дейві Крокет[24].
Решту дня я, пам'ятаю, промучився з правим оком, яке куля засипала піском. Мати сказала, що воно геть запливло кров'ю. Я заплющував його, розплющував знову, але біль не минався.
В нашій ямі люди заспокоїлись. Води вистачило на всіх, але треба було подумати, як роздобути її завтра. До того ж усі знали, що в нас кінчалися набої. Батько старанно перетрусив фургони, але знайшов тільки п'ять фунтів пороху. Трохи більше лишалось у порохівницях — і це було все.
Вчора вороги почали наступ надвечір, тому я сподівався, що так само буде й сьогодні, і заздалегідь перебрався в шанці, туди, де лежав Лабан. Він, жуючи тютюн, не помічав мене. Якийсь час я мовчки стежив за ним, боячись озватися, щоб він не прогнав мене. Лабан пильно вдивлявся з-поза фургона в бік ворога і не переставав жувати тютюн, а жуйку обережно випльовував у ямку в піску.
— Ну, як справи? — запитав я нарешті. Так Лабан завжди звертався до мене.
— Чудово, — відказав він. — Чудово, бо я можу знову жувати, Джесі! Мені було так пересохло в роті, що я з самого ранку не міг жувати тютюну, аж доки ти не приніс води.
На північно-східному горбі, за яким отаборилися білі, вистромилась чиясь голова й плече. Лабан узяв рушницю. Він довго цілився, але потім похитав головою.
— Чотириста ярдів! Нічого не вийде… Не варто пробувати.
Може, влучу, а може, й ні. А батько твій дуже заощаджує порох.
— Як, на вашу думку, чи в нас є яка надія? — спитав я тоном дорослого. Після свого подвигу з водою я почував себе до певної міри вже дорослим. Лабан відповів не зразу, видимо, обмірковуючи свої слова.
— Та що критися, опинились ми в добрій тарапаті, Джесі. Але ми виберемось, можеш закластися на свого останнього долара.
— Виберемось, тільки не всі, — заперечив я.
— А хто не вибереться?
— Як хто? Біл Тайлер, місіс Грант, Сайлес Данлен та й інші.
— Дурниці, Джесі! Вони вже в землі. Хіба ти не знаєш, що всім у житті доводиться ховати своїх небіжчиків. Відколи світ-світом люди їх ховають, а живих, проте, не меншає. Бачиш, Джесі, смерть і народження поруч ідуть. Народжуються так само скоро, як і вмирають, навіть скоріше, бо число людей щораз більшає та множиться. Узяти хоч тебе, Джесі: сьогодні вдень, коли ти ходив по воду, тебе могли вбити, а тепер ти сидиш тут і розмовляєш зі мною, і дуже скидається на те, що ти виростеш і станеш батьком доброї великої родини. У Каліфорнії, кажуть, усе буйно росте.
Його слова додали мені сміливості, і я раптом висловив те, що давно крив у душі.
— Слухайте, Лабане, от уявімо, що вас уб'ють…
— Кого? Мене? — аж скрикнув він.
— Я ж кажу: «уявімо», — пояснив я.
— Так? Ну то гаразд. І що далі? Уявімо, що мене вбили…
— Може, ви тоді віддали б мені свої скальпи?
— Та мати дасть тобі такої бубни, як побачить їх у тебе!
— Я не носитиму їх. Якщо вас уб'ють, Лабане, то хтось мусить їх узяти. То чому б не я?
— Чому б не ти? — й собі сказав він. — Авжеж, чому б, справді, не ти? Гаразд, Джесі. Я люблю тебе і твого батька також. Гаразд, тільки-но мене вб'ють, скальпи твої, та й ніж, що їх різав, також твій. Тімоті Грант тут. Нехай він буде свідком. Ви чули, Тімоті?
— Тімоті відповів, що чув. А я лежав у душному шанці й від щастя не міг вимовити й слова подяки.
За свою завбачливість, що погнала мене в шанці, я мав повну винагороду. Коли сонце заходило, знов почався напад і на нас полетіли тисячі пострілів, хоч нікого й не дряпонуло. Зі свого боку ми відповіли тільки тридцятьма пострілами, проте я бачив. що Лабан і Тімоті Грант убили кожний по одному індіянинові.
Лабан сказав мені, що стріляли самі індіяни. Білі жодного разу не пальнули, і це його пантеличило. Вони не допомагали нам, та й самі не наступали, але весь час спілкувалися з індіянами, що стріляли в
